Розділ десятий

– О Господи, а я з ним пів ночі балакав, – Арсен стиснувся на стільці.

– І стільки мені гидот, до речі, наговорив, – підтвердив вовкодав. – Стільки матів-перематів та ще хрін знає чого…

– Я, мабуть, піду, – сказала нетвердим голосом Міра. – Мені щось не хочеться снідати.

– Заради всього святого, стій, де стоїш, – роздратовано сказав Горілка. – Стільки крику в цьому готелі, стільки істерик, непритомностей! Що за собаче життя!

– Сподіваюся, тут ніхто не страждає на булімію? – спитав я з надією, відчуваючи, що будь-якої миті готовий зірватися з місця і бігти звідси не оглядабчись.

Горілка позіхнув. Він мав чудовий набір значних і абсолютно здорових, без ознак карієсу, зубів.

– Не заздрю твоїй матусі, – сказав він. – Мучилась, народжувала, вчила, а все без толку. Стільки паніки, тільки тому, що я говорю вашою жахливою мовою.

– Слухай, друже, – нервово сказав я. – Ти не міг би вийти? Не тому, що ти мені не подобаєшся, а просто одного ранку вже достатньо. Зайди пізніше, гаразд?

Горілка встав і обтрусився.

– У мене зараз є деякі справи, та й поснідати треба, – сказав він і пішов до дверей, стукаючи кігтями по підлозі. – Крім того, треба побачитися з одним другом людини, вибачте за дурнуватий фразеологізм.

Двері за ним зачинилися. Якийсь час ми мовчали.

– Якесь божевілля, – нарешті сказав я, щоб перервати тяжку паузу. – Може, дружно прокинемось і посміємося разом?

– Ну, вже ні, – відповів Арсен, витираючи хусткою обличчя. – Мені не до сміху, навіть якщо й прокинусь.

– Краще літаючі жінки і зникаючі чоловіки, – задумливо продовжував я. – Може, зібратися та вмотати звідси?

– Все одно не відв'яжемося. Горілка сказав мені, що поїде з нами, – похмуро відповів Арсен.

– Тоді забирай його та їдь сам, – запропонувала Міра. – А ми будемо тужити про тебе все життя.

Двері відчинилися і ввійшов Богодуйський.

– Усі в зборі, – констатував він. – Зараз подадуть сніданок, а нам поки що треба скласти план дій.

– Ви вже чули про собаку? – Запитав я.

– Якого собаку?

– Про того вовкодава, який зжер Павла. Він потоваришував із Дерихвостом.

– Що ж тут поганого? Собака друг людини. А що, ви маєте заперечення?

– Загалом ні, але цей пес розмовляє. Щойно ми мали насолоду поговорити з ним.

Богодуйський уважно глянув на мене і сів на стілець.

– Розмовляє? Що означає розмовляє?

– Я думав, ви нам це поясните.

– Треба спершу глянути на нього. Втім, я вже не здивуюсь. Тепер ви й самі переконалися, що Міра має надприродні можливості.

– Отже, все-таки Міра?

– Без сумніву. Ви мені не вірили, а тепер самі переконались. Головне, вміти контролювати ці можливості. Про це я й хотів говорити із Мірою.

Маленька гуцулочка принесла сніданок, і було приємно побачити нарешті нормальну людину без тіні страху в очах. Міра налила всім кави, і док знову заговорив.

– Увага, пані Гамриш. Я переконаний, що ваші можливості є безмежними. Вам доведеться повірити в це. І необхідно зробити так, щоб ви контролювали та керували цими силами. Я мало знаю про це, але переконаний, що всі чудеса можливі лише якщо ви налаштовані певним чином. Зараз, наприклад, ви розслаблені та творити чудеса не зможете. Але вчора ввечері, коли ви були збуджені нападом бандитів, склалися потрібні умови. І повторюю, що можливості ваші – безмежні. Тому слід цим скористатися.

Міра поставила чашку на стіл.

– Все, що я хочу, – рішуче сказала вона, – це повернутися до нормального життя.

Богодуйський зітхнув.

– Шкода. Ви, здається, не розумієте, що з вашою нинішньою силою ви можете стати володаркою всього світу.

– До біса, – відрізала Міра. – Я вже сказала, чого хочу.

– Може, вона й має рацію, – втрутився я. – Адже невідомо, скільки часу вона матиме цю силу.

Богодуйський замислився.

– Взагалі, наскільки я знаю, це пов'язано з Місяцем, а це означає, що до кінця місячного циклу Світ знову стане нормальним. Чому б нам не використати цей час? Адже вона вже ніколи не буде такою. Квінтель помер і нема кому дати їй енергію.

– Тоді я буду вкрай обережною і, якщо нічого за цей час не станеться, то я буду тільки рада, – заявила Міра.

Богодуйський сплеснув руками.

– А моє зілля проти облисіння? Я так нічого й не отримаю?

– Вибачте, лікарю, але я не хочу більше мати нічого спільного з цією справою.

– Ви можете вмовити її? – обернувся до мене Богодуйський.

– Навряд чи. Ви знаєте, вона більше не цікавиться навіть винагородою.

– Що?! – Арсен випростався на стільці. – А ми? Нас вже не питають?

– Тобі вирішувати, Міро, – я глянув на неї впритул.

– Але ж ми не маємо підстав вимагати винагороди! – сказала вона.

– Так, це буде нечесно, – посміхнувся я Дерихвосту.

– Не буде... – він поперхнувся. – Це що, розіграш?

– Боюсь, наша Міра за ніч перевиховалася, – лагідним голосом сказав я. – Ну, знаєш, докори сумління і таке інше.

– Та невже?! – почервонів Арсен. – А я тобі кажу, що вона вкотре обкрутить нас вкруг пальця.

– Думайте, що хочете, – втомлено сказала Міра. – А я хочу поїхати кудись у спокійне місце і дочекатися кінця місяця.

Ось мені й кінець. Навіть уявити страшно, що зробить зі мною Кудлай!

– Не поспішай, мала, – повільно промовив я. – Ну, ви, двоє, підіть прогуляйтеся. Мені треба поговорити із нею.

– Це марно, – твердо відповіла вона. – Я не передумаю.

У цей час мій телефон теленькнув – прийшло повідомлення від Івася Бобка. Прочитавши його, я здивувався:

“Кудлай каже, що дівчина знайшлася. Чим ти там займаєшся? Батько дівчини вимагає винагороду. Кудлай шле тобі привітання”.

Усі троє дивилися на мене в очікуванні. Я прочитав повідомлення вголос. Кілька секунд усі мовчали.

– Що це означає? – спитала нарешті Міра. – Знову твої журналістські махінації?