Розділ дев'ятий

Наступного ранку я прокинувся близько сьомої години. І хоча я вже кілька місяців як кинув палити, я намацав на дні свого рюкзака пачку цигарок, які все ж возив з собою  “про всяк випадок”, закурив і спробував обміркувати ситуацію.

Героїчна історія про порятунок викраденої дівчини полетіла до біса. А от блондинка, яка творить справжні чудеса, це вже дещо. Але як це прийме Кудлай? У мене чомусь було передчуття, що він дасть мені під зад коліном, перш ніж я встигну надати йому докази.

А Міра? З нею і раніше було важко домовитися, а тепер, коли вона має таку могутню силу, це буде просто неможливо. Я згадав Павла і вкрився холодним потом. Про це писати не можна. По-перше, ніхто не повірить, а по-друге, Кудлай відразу влаштує так, що все життя я буду знімати сюжети з однієї з психіатричних лікарень. І буде правий.

Як знайти компроміс, щоб і Кудлай і Міра були задоволені? Про мільйон навіть мріяти вже не доводилося. Знаючи Міру, можна було впевнено сказати, що вона забере собі все. І з нею не посперечаєшся: навіщо мені мільйон, якщо мене перетворять на бутерброд із шинкою?

Вихід, щоправда, був. Можна було тихо зібрати речі та втекти до Херсона. Звичайно, я втрачу роботу, але зате позбавлюся цього кошмару. В цей час у двері постукали, і ввійшла Міра. Незважаючи на всі свої проблеми, я мимоволі замилувався нею.

Вона зачинила двері і притулилася до них. Якийсь час ми дивилися один на одного. Мабуть, тоді я й закохався в неї остаточно, тільки сам цього не зрозумів.

– Мені страшно, – сказала вона. – Щось відбувається зі мною.

Я підвівся на лікті.

– Йди сюди. Що трапилося? – Мені не сподобалася розгубленість в її очах.

Вона сіла на краєчок ліжка.

– Не знаю, як тобі сказати. Ти вирішиш, що я збожеволіла.

– Це навряд, – я запропонував їй цигарку.

– Взагалі ж то, я не палю… але зважаючи на останні події… Давай сюди свою цигарку!

Зробивши кілька затяжок, вона наважилася.

– Вчора... це був не сон, так?

– Ні, це був не сон, Міро.

– А я так сподівалася, що це лише кошмар.

– Мені дуже шкода, що ми втягнули тебе в цю справу, – сказав я щиро.

– А я намагаюся згадати, що трапилося в хатині. Дещо спливає у пам'яті. Ми сиділи один проти одного і мовчки розмовляли. Просто читали думки. Він багато мені розповів, але я не пам'ятаю, що саме. Потім Квінтель дав мені випити якусь гидоту, і після того, як я випила, то побачила щось на зразок чорного диму, схожого на тінь жінки. І потім ця тінь завжди була там, поки ми розмовляли.

Я мовчки слухав.

– Між іншим, ця тінь була за Павлом, коли він зник, – її пересмикнуло. – Я боюся, Романе.

– Нічого, мала, – я обійняв її, і вона поклала голову мені на плече.

– І ще одне, – тихо сказала вона. – Не знаю, чи ти зрозумієш. Я сама не дуже розумію. Цієї ночі мені здалося, що з мого ліжка встала тінь, дуже схожа на мене, і вийшла з кімнати. Коли вона вийшла, я відчула, що щось змінилося в мені.

– Ну, це точно сон, – я погладив її по руці. – Стільки вражень за останні дні, що…

– Але я справді змінилася, – перебила вона. – Романе, що зі мною?

– Поясни, що означає змінилася, – я зазирнув їй у вічі.

– Ну, не знаю, як пояснити. Якось легше мені стало. Світлішою я стала, щасливішою... сама не знаю.

– Якщо щасливішою, то про що хвилюватись? – Запитав я і поцілував її.

– Якщо ти так поводитимешся, то я піду, – суворо сказала вона, відсунувшись.

– Почекай, от отримаєш винагороду, тоді відчуєш себе ще краще.

– Та не хочу я ніякої винагороди. І цього я також не розумію. Ще вчора хотіла, а сьогодні мені це вже не потрібно. І потім, це нечесно…

Я підняв брови. З нею справді щось трапилося.

– Нечесно? Як це зрозуміти?

– Сам знаєш. Мене не викрадали, і ти не маєш підстав вимагати винагороди.

– Ну, це занадто, – я відкинувся на подушку. – І це кажеш ти?!

В цей час відчинилися двері і з'явилася голова Арсена.

– Якщо ви зайняті, то я піду. Просто мені щось не по собі на самоті...

– Заходь, Дерихвіст, – запросив я. – Якщо ти з друзями, то нехай також заходять. Мені завжди приємно, коли вранці в кімнаті повно людей.

– Зі мною тільки Горілка.

Ми з Мірою переглянулися.

– А чи не зарано для горілки? – запитала Міра стурбовано.

– Горілка – це пес, – Арсен увійшов. Слідом за ним у кімнату протиснувся вовкодав. – Ми з ним потоваришували.

Міра і я стурбовано дивилися на пса. Той клацнув величезними іклами і ліг біля ліжка. Подивившись на нас сонними очима, він поклав голову на черевик Арсена.

– Горілка? – перепитав я. – Його так звати?

– Це я його так назвав, – відповів Арсен. – Йому, здається, подобається це ім'я, та й я таку кличку не забуду. Гарний пес, так?

– Може, але я не можу забути, що він зжер Павлоґа.

– Зжер Павла? Та ви що, справді з'їхали дахом з лікарем на пару? Сосиску він з'їв! Со-си-ску!

– Гаразд, Дерихвіст. Ти не єдиний, хто не вірить у це.

Поки я говорив, Горілка перекинувся на спину, схрестив лапи на грудях і заплющив очі.

– Якось не по-собачому він лежить, – сказала Міра занепокоєно.

Арсен склав лапи псові як належить і перевернув його на бік. Горілка розплющив одне око, глянув на Арсена і знову перекинувся на спину, схрестивши лапи на грудях.

– Чорт забирай, – сказав Арсен. – Ви бачили таке колись?

Він знову нахилився до Горілки, але тому, восевидь, набридло таке посягання на свободу особистості. Він глянув на руку Арсена і, розвернувшись, клацнув зубами.

Дерихвіст, мабуть, вирішив, що лишився без руки. Він сидів на підлозі і важко дихав, не наважуючись подивитися на свої руки, поки я не запевнив його, що Горілка схибив. Тоді він взяв стільця й сів у кутку, боязко поглядаючи на пса.

– Слухай, – почав я. – Взагалі-то я людина товариська. Але зараз нерви щось розгвинтилися геть. Може, ви з Горілкою підете прогулятися? Не те, щоб я хотів послати вас обох подалі, ні. Можете гуляти під вікнами, але тільки забирайтеся звідси, га?