Розділ восьмий

Дерихвіст ухопив свого супротивника за пояс і жбурнув у підбігаючих поплічників Павла. Свого візаві я тріснув головою об підлогу, і він одразу відключився. Підводячись, я почув, як скрикнула Міра, і наступної миті веранда кишела бандитами. Павло підхопив Міру і тримав її без жодних зусиль, хоча вона билася і дряпалася, мов дика кішка. Він навіть не підвівся зі стільця. Потім, схопивши за волосся, він поставив її навколішки на підлогу.

З натовпу, що бився, несподівано виділився Дерихвіст. Він був немов ведмідь серед зграї собак. Давно ж йому не доводилося так битися. Він шукав очима Міру, не звертаючи уваги на півдюжини бандитів, що повисли на ньому. Коли він побачив, що робить Павло, лютий рев вирвався з його грудей. Його величезні кулаки розкидали супротивників, і він пішов на Павла, не звертаючи уваги на гуцула, що вчепився йому в ноги. Потім він, мабуть, відчув, що йому хтось заважає. Його залізні пальці схопили бандита за обличчя, потім він несподівано відкинув його убік. Той вдарився об перила веранди й затих.

Я в цей час борсався в купі бандитів. Один з них дуже вдало врізав мені в щелепу, і я зомлів. Вся зграя, що залишилася, тут же попрямувала за Арсеном, але трохи запізнилася.

Павло насолоджувався бійкою. Він відбив першу атаку Дерихвоста, а коли той знову пішов на нього, він просто схопив Міру та кинув її у Арсена. Міра і Арсен з гуркотом повалилися на підлогу, але Дерихвіст виявився внизу, що врятувало Міру від удару.

– Ну, дайте йому, ви, боягузливі собаки! – Скомандував Павло своїм людям, і ті знову кинулися на Арсена. Міра теж опинилася у цьому вирі. Павло реготав як шалений, а потім схопив Міру за ногу і витяг з купи людей, відкинувши при цьому двох своїх горлорізів, як шкодивих кошенят. Міра без почуттів опустилася на підлогу. Павло штовхнув її ногою, і вона розплющила очі.

– Ну що, пташко, поскубли тобі пір’ячко? Який вечір! Яка бійка!

Він схопив дівчину за комір сорочки, відійшов убік, сів на стілець і посадив собі на коліна. Голова її безсило похилилася.

Бандити нарешті вирубили Арсена і відійшли вбік. Оскільки я теж все ще був непритомний, то не бачив того, що відбувається. Мені розповідав пізніше Богодуйський, який забився у куток, сподіваючись, що про нього забудуть.

Міра прийшла до тями і знову почала вириватися.

– Пусти мене, товстопикий!

Павло, посміхаючись, відпустив її. Але сили залишили Міру, і якби він знову не підхопив її, вона впала б. Проте вона відштовхнула його руку і, хитаючись, дісталася мене. Я тільки почав приходити до тями і бачив її як у тумані.

– Як йде баталія? – спитав я слабким голосом, коли вона опустилася на підлогу поряд зі мною. – Ми перемогли чи знову треба йти на абордаж?

– Ми пропали, ідіоте нещасний! Що тепер робити?

Я оглянув бандитів, що стовпилися на сходах, Арсена, який почав рухатися, і перевів погляд на Павла.

– Як тільки в мене відкриється друге дихання, – прохрипів я, – ми розпочнемо наступний тур наших переговорів. Але ти біжи звідси. Спробуй дістатися лісу. Там вони тебе не знайдуть. Зрозуміла?

– Ти думаєш, я кину вас трьох тут? – люто прошипіла вона у відповідь.

– Не будь дурою, – сказав я, хоча відповідь її припала мені до душі. – Біжи, бо вони візьмуться і за тебе. Окрім того, хто заплатить за тебе два мільйони викупу?

– Ти що, не заплатив би? – сердито спитала вона.

– Обережно! Обернися! – я спробував стати на ноги.

Павлові набридло чекати, і він ішов на нас, невблаганний, як паровоз. Міра не встигла й поворухнутися, як він схопив її.

– Досить балакати, – сказав він. – Ходімо!

– Забери лапи, чуєш ти, сосиска!

Тут усе й сталося…

Пролунав легкий гуркіт, і хмара білого диму затягнула Павла. А коли дим розвіявся, Павло… зник.

Я все бачив. Він не втік, не відстрибнув, а просто розтанув у диму. Видовище було моторошне. Міра зойкнула й кинулася до мене. Я обійняв її, не спускаючи очей з диму, що танув.

Ви б бачили бандитів! Відштовхуючи один одного, вони кинулися до машин, і за кілька секунд площа спорожніла.

– Що трапилося? – спитав я, обіймаючи Міру, і, незважаючи на страх, робив це із задоволенням.

Арсен, звичайно, теж усе бачив.

– Я цього більше не винесу, – сказав він жалібно. – Спочатку вона літає, потім він зникає невідомо куди. Все, я божеволію. Відпустіть мене. Я хочу додому!

– Тихо! – гаркнув на нього Богодуйський, підходячи до нас. – Припини!

Він підійшов до нас із Мірою.

– Я все бачив. Тепер ви вірите в чаклунство? Що ви з ним зробили? – Запитав він у Міри.

По її тілу пробігло тремтіння.

– Я? Ви думаєте, що це я?

– Звичайно ж, ви. Я все зрозумів, коли Дерихвіст побачив, як ви літали. Ви стали іншою, невже не розумієте? Квинтель передав вам всю свою могутність, тільки ви про це не підозрювали.

Міра позадкувала від нього. Очі її розширилися від страху.

– Я вам не вірю! Романе, скажи йому, що він збожеволів!

– Тоді що ж, на вашу думку, трапилося з Павлом? – наполягав Богодуйський. – Люди не зникають отак, за щучим повелінням.

– Може, він десь ховається? – спитав я, озираючись, втім, без жодної надії. І тут я побачив щось на підлозі. – А це що?

Під столом лежала величезна апетитна сосиска. Я підняв її.

– Це ще звідки взялося?

Міра глянула на сосиску і, тихо застогнавши, зомліла. Богодуйський стиснув мені плече.

– Ти чув, як вона його назвала? Це і є Павло. Те, що від нього залишилося!

Я випустив сосиску на підлогу.

– Хтось із нас божеволіє. Чи ви, лікарю, чи я…

– Вона обізвала його сосискою, і він перетворився на сосиску. – Богодуйський говорив, мов у маренні.

– Значить, збожеволіли все ж таки ви, лікарю.

Підійшов, кульгауючи, Арсен.

– Про що ви тут цвірінькаєте? – Він побачив Міру, яка лежала на підлозі. – А з нею що?

– Віднесу її нагору, – сказав я.