Розділ сьомий

– Літала кімнатою? – спантеличено спитала Міра. – Ну й фантазія в нього!

Вона сиділа в плетеному кріслі. Сонце, яке клонилося долу, освітлювало веранду м'яким світлом. Прохолодний вітерець шарудів у деревах. Площа перед готелем спорожніла.

Ми з лікарем сиділи в кріслах поряд із Мірою. Арсен облаштувався на столі неподалік. Поруч із ним стояла напів порожня пляшка коньяка.

– Алкоголь доконає бідолаху Дерихвоста, – продовжувала Міра. – Навіть біла гарячка в нього не така, як у всіх. Замість зелених чортиків, йому ввижаються жінки, що літають.

Я глянув на Арсена. Його стан турбував мене. Сидячи на столі, він ковтав чарку за чаркою і виглядав, як після довгої хвороби. Час від часу він трусив головою і щось бурмотів.

– Але ж він щось бачив, — сказав я. – Людина не лякається так з нічого.

– Ти ж зайшов слідом. Я що, літала?

– Я б тут не сидів, якби ти літала, – посміхнувся я. – А був би вже далеко в лісі.

– От! Бачиш. В нього просто галюцинації.

– Може розкажеш ще раз, Дерихвіст? – спитав Богодуйський. Арсена пересмикнуло, і він знову випив.

– Я збожеволію, якщо навіть думатиму про це.

– Не хвилюйся, – втішила його Міра. – Далі тобі вже нема куди божеволіти.

Арсен стиснув кулаки.

– Мені начхати, що ви про мене кажете. Я вірю своїм очам. Коли я зайшов, вона лежала в ліжку. Я й сказати нічого не встиг, як вона піднялася над ліжком прямо до стелі.

– Значить, злетіла над ліжком, так? – Запитав я. – А раніше ти бачив таке?

– Ні, і більше такого бачити не хочу.

– Сонячний удар, – тихо сказав Богодуйський.

Я кивнув головою.

– Слухай, друже. Ми втомилися за сьогоднішній день. Може, ляжеш спати? Вранці все буде гаразд.

– Ви думаєте, після цього можна заснути? – Простогнав він у відповідь.

Міра підійшла до Арсена і забрала у нього коньяк.

– Ану геть у ліжко, або я не тільки літати почну.

Арсен сахнувся від неї.

– І не підходь до мене! – у голосі його відчувався жах.

– Дайте йому спокій, – сказав Богодуйський. – Схоже, в нього шок.

Міра повернулася до крісла. Я забрав у неї коньяк і сьорбнув сам.

– Що я хотів би знати, – вів далі Богодуйський, – так це те, що сталося в хатині. Ви взяли щось у Квінтеля?

– Звичайно ж, ні. Я ж говорила вам уже двадцять разів, що спала, і нічого не пам'ятаю.

– Значить, тепер цього зілля не дістати. Квінтель помер, і все скінчено, – підбив я підсумок.

– Схоже на те, – погодився Богодуйський. – І все ж таки, що він робив у хатині? Вона ж каже, що коли заснула, то була сама, а ми знайшли його саме там. Щось тут не так.

Він потер підборіддя і повернувся до Міри.

– Ви не відчуваєте нічого дивного? Чи нового?

– Ви маєте на увазі, чи не збираюся я літати? – насмішливо спитала Міра. – Теж сонячний удар впіймали?

– Може, щось і є в розповіді Арсена. Може, дещо він і бачив, – задумливо промовив Богодуйський.

– На що ви натякаєте? – Запитав я.

Не встиг він відповісти, як на майдан увірвалося півдюжини пікапів.

– Це що? Гірське ралі? – Запитала Міра.

Я стривожено випростався у кріслі. З пікапів почали квапливо вистрибувати похмурі чоловіки. Один з них був величезного зросту і непомірно товстий.

– Лікарю! Швидко дзвоніть й викликайте поліцію, Нацгвардію та військових! Це бандити.

– Що? – Богодуйський застиг на місці.

– Гаразд, сидіть. Вони вже помітили нас.

– А що тут такого? – Запитала Міра.

– Краватку з язика, пам'ятаєш? – відповів я.

До веранди підійшли троє із шістнадцяти. Інші чекали на відстані. Попереду йшов гігант-гуцул. Дошки веранди жалібно рипіли під ним. Він зупинився під ліхтарем і зловісно глянув на нас. Точніше, на Міру. Потім, не зводячи з неї очей, вийняв хустку і висморкався.

Міра окинула його зверхнім поглядом. Вона була абсолютно спокійна.

– На мою думку, ми бачили цього пончика раніше, га? – Запитала вона мене.

Товстий підійшов ближче. У цей час голос подав Арсен.

– Когось шукаєш, друже?

Товстий заходився нишпорити по кишенях.

– У мене тут був цікавий папірець. Куди ж я його запроторив?

– Може, в череві? – Запитала Міра, взявши у мене Арсенову пляшку і зробивши з неї ковток.

Товстий гігант дістав газету, уважно глянув на Міру і вишкірився в посмішці. Але його усмішка не підбадьорила мене. Це все одно, що бачити усміхненого крокодила. Якось не переконливо...

– Так, – промовив гуцул. – Те що треба. Дуже цікаво.

– На мою думку, він насолоджується від розмови з самим собою, – сказала Міра. – Може, ми підемо спати?

– Зараз і до нас дійде черга, – запевнив її я.

Арсен, хруснувши м'язами, поцікавився, що це за тип.

– Я – Павло, – відповіла ця свиняча тушонка. – Але ж ви тут чужі й не знаєте мене.

Богодуйський здригнувся і зблід.

– Павло, – повторила Міра. – Схоже на “падло”, тільки наголос інший.

Гора м'яса посміхнулася.

– А маленький дідусь чув про мене. Чи не так?

Я також чув про нього, але промовчав. Богодуйський слабо кивнув.

– Тоді скажи своїм друзякам, хто я. Розкажи їм про мою фортецю в горах, про те, скільки в мене людей, скільки фур ми пограбували та спалили, скільки всього перетягали через кордон, лупашачи погранців як комарів. Ну, діду, невже мову відібрало?

Богодуйський нервово озирнувся.

– Це той самий Павло, – промовив він.

– Ну, якщо Арсен зіграє на дримбі, – сказала Міра, – то можемо влаштувати благодійний прийом, після якого наш гірськолижний друг отримає сувенірний прапорець, а ми вирушимо спати.

Тим часом Павло продовжував її розглядати.

– Значить, панянка і є Мирослава Гамриш?

– Нарешті я стала знаменитою, – видихнула Міра. – А як у тебе справи, Елвісе?

– А ви пан Роман Барабак? – продовжував  цей динозаврячий окіст.