Розділ шостий

Як я й очікував, спецназ та війська запізнилися. Ми не знайшли ані бандитів, ані трупів. Ще два дні марних пошуків, і я попрощався з командиром, вирішивши, що даремно гаю час.

До Колочави я добрався швидше, ніж сподівався. Це невелике село на схилах гір. Богодуйського і Арсена я знайшов у тіні готелю – вони відпочивали. Оскільки я приїхав у суботу вдень, а зустріч з Квінтелем мала відбутися ще в четвер, то залишалося тільки зв'язатися з Бенедьо та організувати викрадення.

Зізнаюся, я здивувався, побачивши лише Арсена та Богодуйла. Вилізши з попутки, яка підвезла мене до самісінького готелю, я підійшов до них.

– Де Міра?

Вигляд у обох був дещо винуватий.

– Вона ще там, у горах, – відповів Богодуйський. – Сідайте, випийте з дороги. Тут чудове домашнє вино.

– Так-так, – підтримав його Арсен, сунувши мені келих. – Справжній подих тигра.

– Що значить “вона ще там”?

– Вона справила на Квінтеля велике враження, і він захотів, щоб вона залишилася.

– І скільки ж вона там буде?

Арсен зняв капелюх і пошкрябав потилицю.

– Ці мольфари, брате, так мене налякали, що мені не хотілося сперечатися з ними.

– Помовч, Дерихвіст, – втрутився Богодуйський. – Я сам поясню.

– Авжеж, будь ласка, поясніть – сказав я, стримуючи зростаючу лють.

– Вся річ у тому, що вона переграла... Я попереджав її, але вона не послухалася і продовжувала видавати свої фокуси. Мольфари, здається, прийняли її за богиню в людському образі.

– Ну, і що далі?

– Вони не хочуть відпускати її. Ми спробували були наполягати, але справи пішли зовсім кепсько.

– Ну й бартки в них! – Арсена пересмикнуло. – Кажу тобі, друже, ніколи таких величезних не бачив.

– І Ви кинули її там? Чудово! Щури ви боягузливі, трясця вашій мамі…

Богодуйський витер хусткою обличчя.

– Я чекав, коли ви приїдете, і думав, що ми можемо розраховувати на допомогу військ чи Нацгвардії.

– Військ чи Нацгвардії?Та вони місяць збиратимуться! Ви ж казали, що добре знаєте цього мольфара та довіряєте йому.

– Не в тому річ. Я б справді без вагань довірив йому своє життя. Але вся проблема в Мирославі Гамриш. Ви б тільки бачили, що вона витворяла там. Я ніколи нічого подібного не бачив!

Я схопився на ноги.

– Зараз намутимо якусь зброю і поїдемо за нею.

– Що, втрьох? – витріщив очі Арсен.

– Авжеж, втрьох. Візьміть в когось коней, поки я займуся зброєю.

– Ти чув, що я тобі говорив про їхні бартки? – Запитав Арсен. – Ти таких величезних у житті не бачив!

– Чув. Але ми втягнули її в цю справу, нам і витягувати.

З господарем готелю, який був мені знайомий, я домовився швидко і невдовзі мав три мисливські рушниці та три здоровезні травматичні револьвери Colt Python.

Поки я займався зброєю, Арсен і Богодуйський дістали коней. Я роздав зброю, і ми вирушили в гори.

За кілька годин мандрів крученими гірськими стежинами, ми нарешті прибули до мольфарського поселення. Тут я не був ніколи, хоча думав, що знаю тут всі місця, де мешкають мольфари. Шість смерекових хатин, критих почорнілим ґонтом, зустріли нас зловісною тишею. Ми зупинили коней.

– Ви впевнені, що це саме те селище? – Запитав я.

– Так, – Арсен наморщив носа. – Зовсім не схоже на Дерибасівську.

– Помовч, – я досі сердився за те, що вони могли залишити Міру в такій глушині.

Богодуйський зліз з коня і пішов стежкою між хатинами. Ми з Дерихвостом, тримаючи рушниці напоготові, залишилися на місці. Минуло кілька хвилин.

– Нікого, – крикнув Богодуйський, повертаючись до нас. – Може, вони всі пішли на полювання?

Незважаючи на спеку, у мене похолола спина.

– У Квінтеля є своя окрема хатина – тут, неподалік, – сказав Богодуйський, і ми рушили далі.

Ми знайшли помешкання Квінтеля на узліссі. Це була смерекова хата більш солідного вигляду, ніж решта хатин у поселенні.

– Не хотів би я тут жити, – Арсен нервово озирнувся на всі боки. – Щось мені ніяково тут. Ти нічого не відчуваєш, друже?

– Дурниці, – різко відповів я, хоча мені теж стало моторошно. Все тут було неприродньо спокійне й мовчазне.

Скочивши з коня, я підійшов до дерев'яних дверей і постукав. Відповіді не було. Арсен та Богодуйський стояли ззаду. Тиша ставала просто неможливою.

– Вони, мабуть, забрали її, – припустив я.

– Ти не відчуваєш запаху? – раптом запитав Арсен. – Немов мертвечиною смердить.

Богодуйський спробував відчинити двері.

– Там хтось є, – сказав він. – Зачинено на засувку зсередини.

Я вдарив ногою по дверях. Вона затріщала, але витримала. Жах охопив мене, серце стислося так, ніби мало статися щось страшне і надприродне. Проте, будь що треба було увійти.

– Ну, допоможи ж мені, ледащо, – я звернувся до Дерихвоста. Той квапливо підійшов і з другої спроби виламав двері.

Зсередини потягло огидним смородом.

– Що це? – я затис рукою ніс і рот.

– Тут хтось мертвий і вже не перший день, – відповів зблідлий доктор Богодуйський.

Арсен позеленів.

– Мене зараз знудить, – він відійшов і сів на траву.

– Але ж це не Міра? – я дивився на Богодуйського з надією.

– Не знаю, – невпевнено відповів Богодуйський, борючись із нудотою. – Зачекайте тут, – він глибоко вдихнув повітря і рушив у хатину.

Я відсунув його убік.

– Відступіться, – і ввійшов у темряву.

Після яскравого сонця тут нічого не можна було розгледіти. Якийсь час я стояв у темряві, поки очі не звикли до мороку, і, нарешті, побачив людську постать, що сиділа на підлозі біля стіни. То був Квінтель. Старий мольфар був загорнутий у строкатий ліжник. Голова його впала на груди, а руки безсило лежали на підлозі. Я ввімкнув ліхтарик у смартфоні, і, тримаючи його над головою, підійшов ближче. Краще б я не дивився... Я вимкнув ліхтарика й відступив до дверей. Це було огидне видовище…