Розділ п'ятий

Загалом, як мені не важко було це зробити, але я вмовив Міру, вказавши на дві причини. По-перше, вона уникне неприємностей із поліцією, а по-друге, заробить купу грошей.

Після цього ми вчотирьох обговорили подробиці, а коли розійшлися спати по кімнатах, я зателефонував своєму верховному босу, самому Остапу Григоровича Кудлаю. Його мало не розбив параліч, коли він дізнався, що я знайшов дівчину. Матеріал вже підготовлений, і її просто повинні викрасти. Я розповів йому про свій план, і він одразу збавив оберти. Слухаючи мене, він так заспокоївся, що назвав мене чудовим хлопцем і мало не чмокнув крiзь скло смартфона.

А план був такий.

Я повезу дівчину у гори і перевірю справу з чудодійною маззю. Це вже саме по собі сенсація. А дорогою назад її викрадуть «бандити». Я знав одного дикого «мадяра», який за двісті-триста долярів допоможе мені. Потім зроблю кілька знімків і врятую її. Легше легкого!

Кудлай сказав, що це блискучий план. А щодо мазі, то він навіть готовий вкласти свої гроші, щоб отримати частку з прибутку. Я не став його ні в чому переконувати, і, отримавши згоду щодо витрат на власний розсуд, завершив розмову.

Потім передзвонив Івасю Бобку, коротко пояснив ситуацію і дав вказівки, куди переслати додаткове обладнання для зйомок та скільки перекинути мені на карту грошей.

Вранці я вирішив побалакати з Мірою якось більш душевно – щоб зміцнити нашу дружбу і дізнатися про неї більше. У номері її не було, тоді я спустився вниз і знайшов її біля «паджеро», що стояв у тіні ялини.

– Заведи мотор, – сказав я. – Бачиш оті гори? Давай під'їдемо ближче, я хочу подихати, врешті решт, на повні груди.

Вона мовчки ковзнула за кермо і за хвилину ми виїхали з Трускавця.

Якийсь час ми їхали мовчки, а потім Міра несподівано заговорила.

– Ми могли б ось так їхати і їхати без жодного клопоту. А якби втомилися один від одного, то завжди могли б розлучитися…

– І світ ніколи не отримає чудодійної мазі? Але це ж назавжди стане  каменем спотикання у наших ще незміцнілих стосунках...

– Невже ти справді віриш у цю дурнувату мазь?

– Мабуть так. До того ж, ти обіцяла старому бідолазі-лікарю свою допомогу.

Вона засміялася.

– Журналюга каже про обіцянки. От  сміхота!

– То ти, здається, вирішила надурити його?

– Нічого я не вирішила. Просто кажу, що ми могли б їхати вперед і не повертатися.

Дорога піднімалася все вище й вище, і люди траплялися все рідше. Міра зупинила машину на узбіччі.

– Давай вийдемо, – запропонувала вона.

Ми відійшли від дороги і посідали в траву. Міра, закинувши голову, дивилася в бездонне синє небо. Я дивився на неї і відчував, що дедалі більше вона мені подобається. І дарма я намагався згадати хоч одну зі своїх колишніх жінок, яка б так хвилювала мене.

– Слухай, крихітко…

– Стривай, – перебила вона. – Може, перестанеш називати мене крихіткою? Коли ми зустрілися, мене звали Міра Гамриш, пам'ятаєш?

– Зрозумів, – сказав я, посміхаючись.

– Забери мене звідси, – вона раптом опинилася зовсім поряд зі мною. – Ти можеш, я знаю. Мені так не хочеться зв'язуватись із усім цим.

"Та якби ти знала хоч половину того, що тобі варто було б знати, – подумав я, – ти б мені хутко шию скрутила". – Але вголос промовив зовсім інше: – Облиш, за тиждень ти ще дякуватимеш мені. Ти, сподіваюсь, не боїшся цього шамана Квінтля?

– Звичайно ж, ні. Але це безглуздо. Я навіть не знаю як втертися йому в довіру, змусити повірити, що я саме та, за кого себе вдаю. Вони ж одразу здогадаються, що я не Сонячна Діва. До того ж і говірка в них може бути така, що я ані дідька не зрозумію. Ти ж знаєш про що я?

– Богодуйський все продумав, тож не хвилюйся.

Вона розсіяно витягла з сумки колоду карт і так само розсіяно почала робити з ними карколомні  трюки.

– Щось у тобі є таке, – задумливо промовила вона. – Але ніяк не зрозумію – що саме.

– Коли я був маленьким, мама натирала мене ведмежачим салом. А що, досі відчувається? – я ліг на траву.

Вона нахилилася до мене і вийняла чотири тузи з моєї нагрудної кишені.

– Як ти вважаєш, я серйозна дівчина?

Я дивився на карти, що пурхали в неї між пальцями, мов метелики, голос у мене несподівано схрип.

– Я скажу більше – ти дивовижна дівчина.

Вона з цікавістю подивилася на мене.

– Ти серйозно?

– Серйозно. І я сподіваюся, ми взнаємо один одного набагато краще, перш ніж розлучимося.

Вона знову нахилилася і витягла пікового короля у мене з рукава. На мить я вдихнув запах її волосся. Він нагадав мені Ірпінь, де я провів позаминуле літо в старій садибі, порослій запашним бузком.

– Ти так думаєш? – Запитала вона.

Я обійняв її за плечі і пригорнув до себе. Вона не чинила жодного опору.

– Так я так думаю.

Так ми й лежали, дивлячись на хмари.

– І ти цього хочеш? – її губи були поряд з моїми.

– Можливо, – я поцілував її.

Вона лежала смирно, але з розплющеними очима. Спина в неї була напружена, а губи тверді і по-дитячому невмілі. Вона не чинила опір, але цілувати її було таким самим задоволенням, як цілувати свою власну долоню.

– Гаразд, – сказав я, підвівшись на лікоть. – Забудь.

– Це щось мало означати? – Запитала вона, розгладивши долнями спідницю.

– Звичайно. Але іноді не виходить. Весь фокус у тому, щоб не поспішати з цим.

– Ні, – вона серйозно подивилася на мене. – Весь фокус у тому, щоб не робити цього зовсім.

Та що зі мною? У мене є робота, мільйон і невмируща слава майорять попереду, а я тут намагаюся охмурити дівку, до якої мені взагалі немає жодної справи. Чи, може, винне її волосся? Я завжди був небайдужим до блондинок.

– Що, вже не хочеш взнати мене ближче? – вона пильно дивилася на мене.

– Хочу... А я тобі не розповідав про те руде дівчисько, яке зустрів в Ірпені позаторік?

– Можеш не розповідати, – вона підвелася. – Я собі уявляю. Значить, ти не хочеш мені допомогти?