Розділ четвертий

В Трускавці було набагато спекотніше, ніж у Буковелі, хоча відстань між ними в масштабах планети зовсім незначна. Може секрет у висоті над рівнем моря? Не знаю, але тут було задушливо і спекотно. Споглядаючи залиту сонцем площу з животворнох тіні веранди, я отримував особливе задоволення. Душ був дуже доречним, і тепер я смакував сніданок.

На іншому боці площі розташовувався квітковий ринок, і незважаючи на ранню годину, продавчині вже поралися з квітами. Густий аромат найрізноманітніших квітів висів у спекотному ранковому повітрі.

– Добре, що ми потрапили сюди, – сказав я. – Відчуваю, що це започаткує нашу ніжну дружбу.

Міра залізла з ногами на стілець. Очі її були заплющені. Вона переодяглася в просту, але, вочевидь, фірмову спідницю, яка чудово на ній сиділа.

– У Бориславі ми розбіжимося, – промовила вона, але в її голосі не було впевненості.

– А чи нам треба їхати туди? Давай залишимось тут. Ти розповідатимеш мені вечорами казки чи танцюватимеш, якщо мені вони набриднуть.

– Для тебе гарна перспектива, – ліниво відповіла вона. – Але мені буде нудно.

– Шкода, – я із надією глянув на неї. – Ти багато втратиш, крихітко.

– Мені нема коли бавитися.

– Не сумніваюся. До речі, я знову забув, як тебе звуть.

Вона засміялася.

– Міра Гамриш.

– Гарне ім'я.

Неподалік веранди сіли два вуличних музики й почали грати щось романтичне на двох гітарах.

– Гарно грають, – сказала Міра. – Цікаво, а співати вони будуть?

– Якщо заплатиш, то й заспівають. За гроші вони ще й не те зроблять.

Поки я це казав, на площу в'їхала пошарпана вантажівка. Із кузова зістрибнуло двоє – літній сухий чолов’яга і кремезний хлопець.

Міра здригнулася і схопилася на ноги, але потім знову сіла.

– В чому річ? – спитав я, дивлячись на парочку, яка попрямувала до нас. – З вбрання схоже, що гуцули. І судячи з твого кислого вигляду, ти їх знаєш…

– Мої найкращі друзі. Вони тобі сподобаються.

Ті двоє піднялися на веранду і зупинилися, дивлячись на нас.

– Вітаннячка! – сказала Міра. – А я вже думала, чи не сталося чого з вами.

– Сталося, – процідив здоровань.

– Це пан Роман Барабак, – представила вона мене. – А це лікар Богодуйський і пан Арсен Дерихвіст. Не помилися, Арсен – це он той, з брудною неголеною пикою.

– Сідайте, панове, – запропонував я, намагаючись збагнути, чого вони виглядають, як громадські обвинувачі.

– Не хочу, – відповів Арсен, багатозначно погравши м'язами.

– Може, ти, Арсене, хочеш випити? – посміхаючись, спитала Міра.

– Ми бажаємо не лише випити, ми ще збираємось отримати назад свої гроші.

– Сильна натура, яскравий типаж, ти не знаходиш? – Запитав я Міру.

– Жере на сніданок виноградні кісточки. На деяких дуже діє, – знизала плечима Міра.

– Безперечно. Може, запропонувати йому?

Здавалося, Арсен увібрав у свої груди все навколишнє повітря.

– Сідай краще і випий, – поспішно сказала Міра. – У мене вже шия болить дивитись на тебе.

– Та невже? Якщо ти не віддаси мої гроші, у тебе не тільки шия болітиме.

Міра здивовано глянула на Богодуйського.

– Ви, лікарю, напевно залишили його самого на сонці? Дуже необачливо з вашого боку...

Богодуйський підібгав губи.

– Досить. Це вам не допоможе. Віддайте нам наші гроші.

Я не знав у чому річ, але відчував, що настав час втрутитися.

– Слухайте, хлопці, якщо ви не можете поводитися пристойно з панянкою, то мені доведеться попросити вас задзижчати, ну, як джмелі, знаєте, і полетіти звідси.

Арсен стиснув кулаки.

– Ви чули, що сказав цей типочок? – спитав він Богодуйського і повернув до мене своє червоне від спеки та люті обличчя. – Ще раз відкриєш пельку, і я тобі повисмикую все, що стирчить, ясно?

Я посміхнувся до нього.

– А чи не можна буде дещо залишити? Мені, бачте, дорогі як пам’ять певні частини мого тіла...

Богодуйський втрутився, перш ніж Арсен дістався мене.

– Не поспішай, Дерихвіст. Можливо, цей пан не знає, у чому річ.

Арсен підозріло подивився на Богодуйського, потім на мене.

– Ви маєте на увазі, що він теж попався до неї на гачок?

– Авжеж. Як ми з тобою. Він, схоже, пристойна людина.

Я подякував йому.

– Зрозуміло, я не знаю, в чому річ. Але якщо можу чимось допомогти, тільки скажіть, – я глянув на Міру. – Ти знаєш цих добродіїв?

– Ми зустрічалися у кафе, – неохоче відповіла вона. – Але наша зустріч була короткою – випили по склянці та й розійшлися…

– Розійшлися, – повторив, важко дихаючи, Арсен. – Тільки наші грошики поїхали з тобою.

Незважаючи на його розміри, я не міг стерпіти такого і встав.

– То ти звинувачуєш її у крадіжці?

Арсен височив наді мною, як гора, хоча я і сам зовсім не коротун.

– Так, звинувачую, – вишкірив він пожовклі від тютюну зуби. – І що далі?

Я вирішив, що буду кориснішим для Міри, якщо залишуся живим та здоровим. До того ж, цей Арсен дещо не вписувався в мою вагову категорію, та й взагалі, не люблю бити по пиці людей, які вдвічі більші за мене. З цього може вийти доволі неприємна історія… для мене, звісно ж.

– Нічого, – я знову сів. – Це в мене ногу звело, довелося розім'ятися. Судома.

– Судома? – перепитав він явно не розуміючи, про що йде мова.

– Авжеж, судома, погана штука, до речі. – я повернувся до Міри. – У тебе ніколи не бувало судом?

– Іноді. Але судома небезпечна тільки для людей великих розмірів і тільки коли вони нервують, вона невинно подивилася на Арсена.

Той, здавалося, зараз лусне від гніву. Він зірвав з голови капелюха і ляснув ним об підлогу.

– Спокійніше, Дерихвіст, – стривожився Богодуйський.

– Я хочу отримати назад свої гроші! – заволав Арсен. – Ці розмови рвуть в мене дах! Я хочу отримати свої гроші, а потім розірвати цю дівку на шматки!