Розділ другий.

Перш ніж продовжити, я хотів би розповісти вам, як Міра Гамриш познайомилася з лікарем-гомеопатом Йосипом Богодуйським та його асистентом Арсеном Дерихвостом, а оскільки я при цій знаменній події присутній не був, то викладаю так, як мені розповідали пізніше.

Кругом вирувало курортне життя. Лікар Богодуйський і Арсен Дерихвіст сиділи в кафе “Лісова галявина”. Ви бували там колись? Це затишне містечко, із літнім майданчиком у дворі, оточеним високою кам'яною стіною. У центрі майданчику гіпсовий фонтан, навколо нього розставлені столики в оточенні смерек та ялин. На веранді кафе стоять клітки з єнотами, лисицями та зайцями, яких можна погодувати, заплативши за це кілька гривень. Кафе створює традиційну для серця Карпат атмосферу, але про це можна прочитати й на гугл карті.

Отже, лікар Богодуйський і Арсен Дерихвіст у традиційному гуцульському вбранні сиділи там, поцмоктуючи пиво, як раптом Дерихвіст помітив шикарну блондинку, яка, щоправда, одразу ж зникла в натовпі туристів, але він встиг її добре розгледіти.

– Арсене! – невдоволено остудив його Богодуйський. – Скільки тобі можна повторювати, що жінки – це отрута!

– Це, мабуть, був міраж, – прохрипів Дерихвіст. – Невже я бачив, те що бачив?

Богодуйський поклав ножа та виделку. Він був маленький, сухий, з копицею білого волосся на голові.

– Не зірви собі голос, Арсен. Всьому свій час.

– Ви завжди кажете мені одне й те саме, лікарю. Але коли настане цей час? І коли ми, нарешті, затримаємось десь досить довго? – Арсен знову опустився на стілець.

– Твоя проблема в тому… – почав було лікар, але Арсен зупинив його жестом руки.

– Досить. Я вже знаю. Скільки ми стирчатимемо в цих горах? Вони мені набридли до чортиків. Чому б не сісти на потяг і не махнути до Одеси, наприклад?

– Тобі ще рано повертатися, – лагідно нагадав Богодуйський. Арсен насупився. Це був здоровезний хлопчина в брудній гуцульській сорочці, яка погано сиділа на ньому. Колись давно, під час чергового  поділу влади серед злочинного світу Луганська, він, так би мовити, трудився на боці банди Маленького Вітька, а потім перебрався до Одеси, де намагався організувати свою справу, але для цього в нього явно не вистачило мізків. Пізніше він виявився замішаним у нічну перестрілку з поліцією і, застреливши випадково двох своїх корешів, втік до Карпат, де вже півроку допомагав лікарю Богодуйському продавати патентовані мольфарськи ліки карпатським туристам.

Парочка вийшла зовсім безглузда. Вони були абсолютно різні. Дерихвоста тягло до радощів життя, і він ненавидів Карпати, місцеву їжу, смереки та комарів. Місцеві жінки також не приваблювали його, оскільки були дуже гострі на язик, а туристки з півдня та сходу, що зустрічалися тут, були недоступні для нього через соціальні та фінансові причини. Навіть яблучна самогонка, на його погляд, тут була мерзенною. Загалом, Карпати він ненавидів майже як поліцію.

Богодуйський, навпаки, почував себе чудово в будь-якій місцині. Поки вдавалося продавати своє зілля, йому було байдуже, де жити.

До того, як Арсен став його партнером, у Богодуйського часто були проблеми з пацієнтами. Іноді небезпечно було двічі з'являтися в одному й тому ж містечку чи селищі. Але тепер він не боявся, і в будь-якому місці сміливо продавав свій товар. Арсен був чудовим охоронцем. Достатньо було поглянути на його пудові кулачищи, щоб охолодити запал будь-якого шукача пригод.

Так вони і переїжджали з місця на місце, продаючи підфарбовані настоянки усім відомих трав у маленьких загадкових аптекарських пляшечках з зеленого скла.

Богодуйський був мозком їхнього маленького концерну, а Дерихвіст – м'язами. До обов'язків Арсена входило розгортати маленький намет, акуратно розставляти стрункими рядами пляшечки та коробочки і вибивати на маленькому мольфарському бубні чудернацький призовний ритм. Бубон був ідеєю самого Дерихвоста, і в деяких районах навіть приносив певну користь. Богодуйський зазвичай сидів у наметі і курив стареньку гуцульську люльку, поки хрипкий шепіт Дерихвоста: «Стадо баранів чекає, коли його стригтимуть» – не піднімав його на ноги. Тоді він з палаючими очима випливав із мороку намету і на простодушних слухачів-туристів обрушувався каскад красномовства.

Арсен демонстрував свої могутні м'язи, які з'явилися у нього лише завдяки «Чоловічим пігулкам» доктора Богодуйла (двісті гривень за коробку). Фотографії зморшкуватої виснаженої жінки передавалися з рук в руки в парі з фотографією тієї ж жінки, але з таким бюстом і фігурою, що у бідних туристів та селян очі на лоба лізли. І знову-таки саме «Цицькозбільшувач доктора Богодуйського» (сто п’ятдесят гривень за коробку) був причиною таких чудових змін.

Богодуйський завжди волів їсти в кафе “Лісова галявина”, тому що місцеві з’являлися тут вкрай рідко, а отже навряд чи могли його скомпрометувати перед туристами.

– Поліція вже забула про мене, – нарешті промовив Арсен. – Майже рік минув. Крім того, бачили б ви отих кретинів, яких я пристрелив. Держава лише виграла від цього.

– Подумай-но, Арсене. На що ми житимемо? Ти можеш уявити, щоб хтось в Одесі на привозі, чи на Потемкинських сходах купив «Цицькозбільшувач»?

Але Арсен не чув його. Він на всі очі витріщався ту саму блондинку, яка тепер стояла просто на веранді.

– Чорт мене забирай, лікарю! Подивіться лише на неї!

Лікар Богодуйський зітхнув.

– Вона безперечно чарівна і почне з того, що гладитиме твоє волосся, а закінчить тим, що зніме з тебе скальп. Прокинься, Арсене, ти не з тієї опери!

Арсен не звернув на його слова жодної уваги.

– Господи, вона одна, лікарю. Приведіть її сюди, поки хтось з туристів не наклав на неї лапу!

Богодуйський із сумнівом подивився на дівчину. Вона була напрочуд струнка. Очі великі, обличчя гарне, але впевнене, і на ньому був написаний сильний характер. Шовковисте біле волосся вільно розсипане по плечах. Одягнена вона була в білий спортивний костюм.