Липнева спека висіла маревом над блакитними Карпатськими хребтами, а я сидів на критій терасі колиби з романтичною назвою “Довбушевий схрон” і потягував третю, а може й четвертиу склянку місцевого кальвадоса з льодом, передивляючись прямо з дісплея камери тільки-но відзнятий матеріал про мольфара діда Митя, який дійсно може начарувати грозу. Навіть із блискавкою… Не знаю, що моєму нутру зараз було потрібніше – льод, чи калвадос, але загальні відчуття мене цілком влаштовували. Я тільки-но скрутив ароматну цигарку, розм’яв її у пальцях, і збирався клацнути своїм зіппо, як з сусідньої вулиці винирнув і підкотив до колиби геть запилений синій кроссовер ягуар ф-пейс. І з нього радше викотився, ніж вийшов виконавчий продюсер нашого шоу “Битва Чародіїв” – Івась Бобко.
"Чорт забирай!" – подумав я, шкодуючи, що від нього тут нема де сховатися. Він навмисно не телефонував мені, щоб я навіть не думав втекти. Побачивши мене, Івась кинувся до мого столику з ентузіазмом стада бугаїв, які дісталися водопою.
– Яка зустріч, пане Бобко! – я просто випромінював радість. – Як ся маємо? Сідайте, будь ласка! Я майже впевнений, що з цього приводу гріх не випити!
– Залиш свої жарти, Ромчику, – відрізав він, зробивши знак офіціанту. – Я скрізь шукаю тебе. Де ти був, чорт забирай? Є робота.
– А подзвонити мені? Нє?
– Та ти ж весь час “поза зоною”! Кляті гори…
Це й так було зрозуміло. Але якщо виконавчий продюсер топового шоу “Битва Чародіїв” з канала “Вся Україна” ломиться, як скажений, через карпатські ліси, аби дістатися до мене, Романа Барабака, звичайного журналіста проекту “Битва Чародіїв”, це означає, що трапилось дійсно щось серйозне.
– Робота? – гірко перепитав я. – Це було останнє слово, яке я почув від тебе, перш ніж опинитись тут.
Бобко замовив офіціантові два коньяки із колою.
– Послухай, Івасю. Дай мені хоч трохи перепочити. Я й так проборсався півроку в цих нетрях у компанії вовків та ведмедів, які сподівалися отримати мої кістки. Я весь, як дикобраз, у ялинових голках. Варто мені чхнути, як з вух сиплеться торішня хвоя… Це не скарги, але хочеться трохи культурно відпочити. Еге ж?
Бобко пропустив моє скиглення повз вуха і зосереджено щось шукав у своєму ноуті.
– Кудлай хоче, щоб ти взявся за цю справу. Вранці я отримав від нього листа, вірніше не листа, а цілий манускрипт розміром із «Віднесених вітром».
– Кудлай? Тоді не варто переживати. Він просто гнила скрипуча хвіртка на шляху прогресу. Скажи йому, що я хворий на амнезію або будь-що, але дай мені спокій. Домовились?
Бобко тим часом розгорнув до мене ноут.
– От. Як на мене – цікавезна робота.
– Залиш її собі.– великодушно промовив я, навіть не глянувши у бік ноута,– Я завтра ж їду до Херсону, шукати степових характерників. Зрозуміло? Досить з мене Карпат. Скажи Кудлаю, нехай запроторить сюди когось іншого.
– В жодному разі. Це термінова справа. І годі марнувати час, ти ж знаєш, що все одно не відкараскаєшся. Навіщо ж ускладнювати?
Звичайно ж, він мав рацію. Я полював за мольфарами та чаклунськими історіями вже півроку, а цих мольфарів у Карпатах можна знайти по сто гривень за дюжину. Будь-який чортів дідуган, якому вдавалося відпустити вуса хоча б п’ятнадцять сантиметрів, ставав чаклуном, або мольфаром… Доводилося мені вчити їх, як і що робити, щоб українські глядачі зацікавились моїми сюжетами на ютубі, і я міг притягти хоч когось на онлайн кастинг до нашого славетного шоу... Але я був ситий цією “магією”, “яснобаченням” і “пророцтвами” по горло, і, крім того, один із цих новоявлених Гендальфів намагався пристрелити мене, якщо я не зроблю його переможцем шоу… Отак. А раптом це спаде на думку ще якомусь бовдуру?
Але Остап Григорович Кудлай був моїм шматком хліба. Навіть з маслом. З такими як він не сперечаються.
– Гаразд, Івасю, викладай, що там у вас сталося…
– Отже так. Називатися це буде «Блондинка у лапах бандитів».
– Досить тріпатися. Мені потрібні факти.
– Кілька днів тому до Кудлая прийшов один типочок на ім'я Казимір Гамриш. У нього зникла дочка – десь по дорозі до Буковеля, і він вважає, що швидше за все вона була викрадена. Кудлай хоче, щоб ти знайшов її.
– Ну? А що особисто я маю робити?
– Знайти її, – терпляче повторив Івась.
– Дуже добре. Якщо не важко, нагадай мені про це якось під час нашої наступної зустрічі: і тут ми обидва сміємося… Але, повторюю питання: що маю робити особисто я?
Бобко став схожим на шматок мороженої телятини.
– Я ж кажу тобі: він хоче, щоб ти знайшов цю чортову дівку!
– Ти маєш на увазі, що він хоче, щоб я обшукав усі Карпати? – Я не вірив своїм вухам.
– Авжеж. Йому байдуже, як ти це зробиш – аби ти її знайшов і все.
– Байдуже?
– Абсолютно.
– Слухай-но, а може простіше буде перерізати мені горлянку? Прямо тут і зараз – щоб заощадити вам і собі час.
– Стривай. Все не так вже й погано. Дай мені пояснити, – поспіхом сказав Бобко. – Те, чим ти останнім часом годував глядачів – лайно собаче. Розумієш?
– Ну, вибачай. Хіба я винен, що глядач став такий вибагливий?
– До біса глядача, буде їсти, що дадуть! Кудлай сплатить усі витрати, а отже, він все обміркував. Це буде сенсаційний матеріал. Уяви собі: бідний старий, без копійчини в кишені, приходить до нашого шоу “Битва Чародіїв” і просить, щоб ми допомогли знайти його зниклу дочку. І що робить “Битва Чародіїв”?
– Вибиває старому останні зуби і спускає зі сходів, попередньо знявши з нього шкарпетки, щоб зв'язати рукавиці для пана Кудлая? – з ентузіазмом припустив я.
– Не вгадав! "Битва Чародіїв" каже: "Добре, друже, ми знайдемо її", – невдоволено набундючившись продовжив Бобко. – Вони розповідають цю історію у всіх новинах каналу “Вся Україна”, і показують там фото дівчини та інтерв’ю старого. «Блондинку викрали бандити! Мільйон гривень винагороди! Батько викраденої дівчини у розпачі! "Битва чародіїв" розпочинає пошуки!» Тепер зрозумів? Начебто за наводкою однієї зірки з нашого шоу, ти знаходиш дівчину, знімаєш сюжет, привозиш дівчину до Києва та передаєш її щасливому батькові. Фінал! Усі лаври дістаються "Битві Чародіїв". На роль зірки, що “побачить” місцезнаходження дівки, шеф пропонує Сашка Козолупа – теперішнього півфіналіста. Повернувши таткові блондинку, він стане фіналістом, і типу заробить мільйон, якого йому, звісно ж, ніхто не дасть, бо він і так вже у нас на гачку. А потім з цим Сашком можна буде стільки бабла підняти, що йой. Як на мене – чудова ідея!
#1196 в Сучасна проза
#890 в Різне
#313 в Гумор
містика та чари, закоханий журналіст та блондинка, шахраї та балакучий собака
Відредаговано: 14.11.2024