Глава 45

Даніель

Я був приємно здивований зустрічі з Домінікою, все ж було цікаво, як вона.

 Бачив її виступ на день усіх закоханих, але не наважився підійти, та сьогодні доля самотужки нас звела.

 Напевно, прийшов час нормально поговорити.

 Після зустрічі з Домінікою я переглянув своє ставлення до кави й тепер це став мій улюблений напій.

 Яке ж дивне життя! Те, що ти недолюблював, стає улюбленим.

 За останній час я багато, що зрозумів. Але розуміння прийшло з часом, а до того багато пив, катався на мотоциклі із шаленою швидкістю.. Андрій переживав за мене і тому старався завжди бути поруч. Тільки він знав наскільки важко мені дався розрив з дівчиною, але зараз почуття охололи і я почав задумуватися: а чи справді це була та любов, про яку всі говорять? І зрозумів, що ні...

 Міка мене дуже зачепила своєю красою, гострим розумом і не була подібною на інших. Вона знала як поводитися у різних ситуаціях: на роботі була однією, зі мною іншою, серед моїх друзів ще іншою ... — вона вміло керувала своїми емоціями.

 Домініка не була підлою та підступною, а навпаки, — чесною, а особливо зі мною, на відміну від мене. Завдяки їй, я тепер по-іншому дивлюся на дівчат, переосмислив своє життя, перегорнув сторінку та стараюсь жити правильніше, ніж раніше.

 Ми гуляли парком і ніхто з нас не наважувався почати розмову. Мені було комфортно ось так йти біля неї, я не відчував образи за її вчинки, адже сам спровокував її таке скоїти.

 — Як ти? — почала вона розмову.

 — Вже нормально, — посміхнувся дівчині. — Навесні переїжджаю в іншу країну і там планую відкрити головний офіс своєї фірми, — поділився з нею своїми планами на майбутнє. І зрештою, мені була цікава її реакція та думка.

 — Значить, ти назавжди переїжджаєш?

 — Я ще не визначився остаточно, хочу почати нове життя. А як ти поживаєш?

 — Я теж нормально. Робота, дім, танці, бокс, все як завжди... А куди саме ти переїжджаєш?

 — У Англію, у місто Брайтон. Я там вчився, тому вибір і впав на це місто. Там дуже красиво і море поблизу, до речі.

 — Я рада за тебе, — я дивився у її очі та бачив дійсно радість, а не навпаки, очі не брешуть. У цьому я впевнений, головне вміти прочитати їх реакцію. — Розкажи мені про це місто.

 Гуляючи парком, я розказував Міці про Брайтон. Як-не-як, але сумував за цим містом. З ним багато чого пов’язано, та й друзі там залишилися.

 Міка слухала мою розповідь з очима, наче у маленької дівчинки, а у її очах загорівся інтерес до цього міста.

 — Коли я освоюся, то обов’язково запрошу тебе у гості, — у дівчини ще більше засвітилися очі від моїх слів.

 — Справді? — я кивнув у знак згоди. — Я буду рада погріти свою жопку на пляжі, — ми двоє почали сміятися. Вміє вона влучно висловлюватися, цього вже від неї не забереш.

 — Міко, мені з тобою комфортно і я хотів би залишитися з тобою друзями. Пам’ятаю, ти пропонувала мені свою дружбу. То ти не проти?

 — Чесно кажучи, мені не вистачало спілкування з тобою і я не хоч, аби ми були ворогами. І якщо вже на це пішло, я хочу у Брайтон, на море, тому тільки за!

 — А ти хитра лисиця!

 — Ще і яка! Тепер не відчеплюся від тебе, поки не побуваю у Брайтоні! — на цих словах вулиця заповнилася нашим сміхом. Ми гуляли довго і кожен із нас мав що розповісти.

 — Ти знаєш... — запнувся на словах, але все ж таки продовжив: — я дуже радий, що доля звела мене з Джульєттою. — Міка підійшла до мене й обійняла, а я її у відповідь.

 — Як би не було боляче, але ваше парі було того варте. Ти допоміг мені змінитися, — говорила Міка у моїх обіймах. Я поцілував її у скроню та сказав:

 — А мені ти...