Глава 15

Міка

Хлопець притих, але через кілька хвилин я почула його голос.

 — В мене також є друга сім’я, — я вже хотіла розпитати, що це за сім’я така, але хлопець мене випередив. — Я створив зі своїм другом свого роду також групу, правильніше сказати клуб. Як ти вже, напевно, здогадалася це пов’язано з мотоциклами. В тебе танці були мрією, а в мене байки.

 — То ти хочеш сказати... — але хлопець мені не дав договорити.

 — Так, саме це я і мав на увазі. У мене є власний клуб байкерів.

 Сподіваюся, він мені розкаже, я ж перед ним оголила душу! Ну як оголила, десь так на 2 відсотки зі свого життя, але це зайва інформація для нього.

 І мої надії були виправдані, бо хлопець почав ділитися зі мною історією зі свого життя. Як виявилося, це була його великою мрією ще з дитинства. На вісімнадцятиріччя батьки подарували перший мотоцикл, з якого все і почалося.

 З Андрієм, так звали його найкращого друга, вони вирішили створити клуб з такими самими інтересами, як і у них. Спочатку в клубі було декілька людей, але з часом їх ставало все більше і більше. Серед них були й дівчата, уявляєте собі? Як на мене, це рідкість. Спершу просто каталися по місту вечорами, потім виконували різні багатокілометрові заїзди, а з часом і перегони влаштовували. Даня був головним у клубі, бо ідея була його, Андрій завжди допомагав у всьому, але більшість повноважень залишалися за Данею. Коли він переїхав за кордон, аби навчатися, то головним став Андрій, але повернувшись назад у Київ, всі повноваження перейшли знову ж таки до Даніеля. Я й не думала, що Даня головний! Цим він мене здивував.

 — Навчи мене! — випалила я на емоціях.

 — Чого навчити? — не зрозумів хлопець.

 — Ой, вибач, не уточнила. Я хочу навчитися кататися на мотоциклі.

 — Ну судячи з того, як загорілися твої очі, — хлопець на секунду замовк, але все ж таки продовжив. — Це твоя нова мрія?

 — Так, вона сама. То як, навчиш? Чи мені когось іншого попросити? — поцікавилася у хлопця і закусила нижню губу, чекаючи відповіді.

 — А ти вмієш вмовляти.

 — Я знаю, — і ми почали сміятися...

 — Добре, я тебе навчу, але сьогодні вже пізно, щоб вчитися.

 — Я не наполягаю, щоб ти вчив мене сьогодні — засміялася я.

 Оскільки галявина була на висоті та ще й біля річки, мені стало холодно і я обійняла себе руками та вдивлялася вдалечінь нічного міста, яке світилося тисячами вогників. За цим прекрасним краєвидом я не одразу ж помітила, що хлопець сів позаду мене, а потім обійняв, а я просто без слів сперлася на нього. Мені було досить комфортно ось так сидіти в тиші, де було чути лише віддалений шум міста, хлюпотіння води у річці, шелест трави, з якою грався вітер і відчувати тепло позаду себе. Я закрила очі, відкинула голову йому не плече і насолоджувалася моментом з посмішкою на обличчі.

 Ми так просиділи невідомо скільки часу, кожен думав про щось своє, але у моїй голові не було жодних думок, лише насолода часом.

 — Тобі не холодно? — пронеслося біля мого вуха, а тепле дихання лоскотало щоку.

 — Ні,— а коли відкрила очі сказала. — Тут надзвичайно.

 — Я часто сюди приїжджаю, тут гарно думається, ніхто не заважає.

 — Це точно, — погодилася я із хлопцем.