Глава 8

Міка

Провернувши свою авантюру, я попрямувала у вбиральню, швидко зробила свої справи та повернулася до столика. Там стояла офіціантка і про щось говорила з Деном, але коли я підійшла до них, то розмова вже була завершена. Я посміхаючись сіла за столик і спрямувала свій погляд на хлопця.

 — Не хочеш нічого розповісти? — дивлячись у мої очі, запитав він. А я що? Звісно, не хочу нічого розповідати.

 — Тобі цікаво буде послухати, що я робила у туалеті? — примруживши очі, запитала, а він з насмішкою відповів:

 — Я хотів розрахуватися за наше замовлення, а мені офіціантка повідомляє, що воно вже оплачене. Уявляєш собі? — звісно, мені ж уявляти не потрібно, я в цій історії головний герой!

 Я сперлася на крісло, склала руки на грудях і зробила задуманий вигляд.

 — Уявила. Це хіба погано, що наше замовлення оплатили?— запитала.

 — Не люблю, коли за мене платять.

 — З цим я з тобою погоджуюся, теж не дуже люблю, коли за мене платять.

 — Навіщо ти це зробила?

 І тут я реально задумалася: а нафіга? Ну, по-перше, він мені не хлопець, щоб платити за моє замовлення. По-друге, він і так витратився сьогодні: час, бензин та й терпінню його можна пам'ятник ставити. І до того ж я сама непогано заробляю — можу дозволити собі. Я ж не половину зарплати витратила, врешті-решт.

 — Скажімо так — це моя подяка за витрачений час та нерви.

 — Нерви? — здивовано спитав він.

 — Так, Ден, вони самі. Я їх тобі сьогодні добряче попсувала і можеш навіть не заперечувати. Можливо небагато, але... До речі, ти знав, що нервові клітини не відновлюються?

 — Не змінюй тему.

 Ми сиділи один навпроти одного і розділяв нас тільки стіл, тому, щоб остаточно перевести тему в інше русло, я нахилилися вперед, поклала лікті на стіл і підперла долонями своє обличчя. Для надійності ефекту, так би мовити. Тоді мило усміхнулася і сказала:

 — Навіть не думала, — ще й як думала, протестує моє "Я", але я його не слухаю і продовжую дивитися у вугільні очі. Як вони взагалі можуть бути настільки чорними? Мені часто доводиться бачити різного кольору очі — робота з людьми, як-не-як, але такі мені ніколи не зустрічалися. Вони гіпнотизували своєю красою, поглянути в них взагалі було страшно, хоча відірвати погляд неможливо.

 Ми ще посперечалися трохи, але я наполягала на своєму і Денчик, як справжній джентльмен, поступився мені.

 Коли ми дісталися до мого під'їзду, на вулиці вже стемніло. Хлопець зупинив авто і вийшовши з машини, поспішив мені відчинити дверцята, при цьому, не забуваючи про манери, подав руку. Ніколи доля мене не зводила з таким джентльменами, ще й такими красивими, ех...

 — Дякую тобі за досвід, — сказала, коли ми вже стояли біля відчинених дверей мого під'їзду.

 — Це тобі дякую, що погодилася провести зі мною час. Але жаль, машину не подряпала, — з сумною усмішкою промовив він.

 І ці слова стали свого роду копняком мені під зад.Не даючи собі часу на роздуми, я нахилилися та поцілувала його у щоку. Чому в щоку спитаєте ви? А тому що він занадто ідеальний, як на мене. А спокусі перед ідеальним "тортиком" важко не піддатися!

 — До зустрічі, Даніель, — сказала я і зайшла у під'їзд, а мені пролунало його: "До зустрічі, Джульєтто"

 Він так сумно це сказав, що я хотіла розвернутися і піти за "допінгом" у вигляді поцілунку, але не треба йому показувати, наскільки ж він мені подобається.

 Мені мама завжди наголошувала, що перед хлопцем не потрібно бути розкритою книгою, бути загадкою. Бо дівчина без загадки у собі швидко стає нецікавою. Заспокоївши свою совість цими словами, я зайшла у квартиру. Мене ноги самі понесли на балкон, напевно, хотіла ще трішки часу провести з ним. Але від Ромео вже і сліду не було.