1. Діана

Кістки корсета впивалися в ребра з кожним найменшим вдихом. Я стояла біля великої колони, злегка постукуючи пальцями по ніжці келиха. Ігристе повільно випускало бульбашки, які згасали біля вінця, так і не торкнувшись моїх губ. Атмосфера в залі було важкою, награно величною. Наче це був королівський бал, а не день народження звичайного бізнесмена.

Батькові виповнювалося п'ятдесят п'ять. Для родини це був великий день. Для мене ж він був іспитом для нервів, і не більше. Мене ніхто не питав, чи хочу я бути на цьому фальшивому дні величання дрібної людини з величезними статками. Я просто отримала жахливо ідеальну сукню, час і адресу. 

— Ти знову стоїш як статуя, Діано, – несподівано пролунав поруч шепіт мачухи.

Елеонора підійшла непомітно, її смарагдова сукня ледь шурхотіла. Вона посміхалася, але її холодні очі зважували кожен мій рух.

— Я просто насолоджуюся вечором, Елеоноро, – відповіла я, не змінюючи виразу обличчя. Моя посмішка була ідеальною, витренованою перед дзеркалом з дитинства.

— Твоя відсутність у центрі зали викликає запитання. Зроби ласку, підійди до сестри. Вона, на відміну від тебе, розуміє свою роль.

Елеонора поплескала мене по передпліччю, розвернулася і плавно попливла назад до гостей. Де мій батько саме розповідав чергову не смішну історію, від якої всі будуть заливатися сміхом, щоб йому догодити.

Я подивилася їм услід. Вони виглядали як зразкова родина з картинки. Батько – високий, зі сріблом у волосі та непохитною поставою. Поруч Елеонора, його друга дружина, витончена, здатна перетворити будь-яку отруту на солодкий сироп. І моя зведена сестра, Софія. Софії було вісімнадцять. Вона сміялася саме тоді, коли це було потрібно, нахиляла голову під правильним кутом і дивилася на чоловіків із тим ніжним захопленням, яке змушувало їх розкривати гаманці та підписувати невигідні контракти.

— О, пане заступнику міністра, ви надто любʼязні, – дзвенів голос Софії.

Вона торкнулася плеча сивого чоловіка, і той розплився в задоволеній гримасі. Батько непомітно кивнув, схвалюючи кожен її рух. Мені не треба було чути їхню розмову, бо я вже знала цей сценарій напамʼять.

Я зробила ковток шампанського. Гіркота осіла на язиці. Корсет знову стягнув груди, коли я спробувала зробити глибший вдих. Це було до біса боляче. Але я не показала цього. Бо біль тимчасовий, а от слабкість залишається з тобою назавжди. Мені було двадцять пʼять, і я давно навчилася маскувати справжні почуття, граючи довірену мені роль старшої, але не любимої, доньки.

Колись я думала, що це просто такий період. Що якщо я буду чемною та слухняною, батько одного дня озирнеться і знову побачить мене. Мені було одинадцять, коли я перестала так думати. 

— Пані Діано, – до мене наблизився молодий чоловік із гладко зачесаним волоссям. Спадкоємець якоїсь банківської династії, чиє ім'я, якщо чесно, я забула ще до того, як нас представили. — Ви здаєтеся самотньою в цьому морі радості.

— Самотність – це привілей, – відповіла я, повертаючись до нього всім корпусом. — Але я не самотня. Я спостерігаю. Це значно цікавіше, ніж просто говорити ні про що, згодні?

Він зніяковів, його усмішка згасла на мить, зачепившись за мій прямий погляд. Чоловіки на кшталт нього чекають від жінок поступливості. Вони не знають, що робити з дівчиною, яка дивиться на них як на шахову дошку.

— Ви... нетипова дівчина для таких заходів, – видавив він із себе, переступаючи з ноги на ногу. — Так філігранно мене ще не відшивали.

— Я просто ціную свій час, – хмикнула я. — А тепер пробачте, мене чекає батько, – я нахилила голову і ступила вбік, залишаючи його з недопитим келихом і словами, що застрягли в горлі.

Мені не потрібні були дешеві підкати. Всі ці люди прийшли сюди бенкетувати на кістках чужих банкрутств, і я була частиною цього світу, хоч і ненавиділа його кожною клітинкою.

Я пройшла вздовж довгих столів, накритих білосніжними скатертинами. Кришталеві люстри відкидали мільйони відблисків. Музиканти на балконі грали вальс, але їхня музика тонула в гулі голосів, сміху та дзвоні келихів. 

Двоє старших чоловіків у строгих смокінгах стояли неподалік від вази з орхідеями. Вони не помічали мене, зайняті розмовою. А я за звичкою нагострила вуха, проходячи повз.

— ...якщо Косенко відмовиться від умов, його компанія впаде до кінця тижня, – тихо казав один із них, із лисиною та глибокою зморшкою між бровами.

— Косенко – старий дурень, – відрізав другий, поправляючи золотий годинник. — Він вірить у чесність. У нашому світі чесність – це швидкий шлях до злиднів. Подивися на Гордієнко. Він роздавив трьох конкурентів за цей рік і тепер п'є шампанське по три тисячі доларів за пляшку.

Я пройшла повз них, не сповільнюючи кроку. Вони мали рацію. Мій батько був хижаком. І я, на жаль, була його донькою. 

Не встигла я далеко відійти, як сестра наздогнала мене біля бару, торкнувшись руки.

— Діано, – вона трохи захекалася, а її щоки були рожеві від вина. Вона схопила зі стійки склянку з водою і випила майже до дна, маленькими ковтками. — Де ти була? Я тебе не бачила з початку вечора.

— Тут і була, взагалі-то. Просто ти була надто зайнята,  щоб помітити, – хмикнула я, натякаючи на її бездоганну гру.

Софія наче і не почула мого сарказму, нахилилася ближче і прошепотіла:

— У мене так болять ноги. Я вже не відчуваю пальців. Ці туфлі – це катування, клянуся.

Я глянула на неї. На мить вона здалася мені не сестрою з рекламного плаката, а просто дівчиною, яка теж хоче додому. Мені навіть стало її шкода. Це було дивне відчуття. Я не любила Софію, але й ненавидіти її в мене не виходило. Вона просто виросла в тому ж акваріумі, що й я. Тільки їй дісталося місце ближче до світла.

— То зніми їх.

— Не можна. Мама вб'є.

— Тоді терпи, – я знизала плечима, роздратована її беззмістовним ниттям.

Вона хотіла ще щось сказати, але її окликнули. Вона зітхнула, натягнула посмішку, і пішла на голос.

Потім ведучий узяв мікрофон і запросив усіх до центру зали. Музика стихла. Гості почали збиратися. Я теж підійшла, але стала з краю, за спинами двох дам у пишних сукнях. 
Мене помітили, звісно. Батько глянув мені в очі через усю залу і ледь помітно підняв брову. Я не відвела погляд, показуючи, що не маю страху перед ним. Могла тільки сподіватися, що це насправді так виглядало, а не тільки в моїй голові.