Розділ 2. Танець малинового полум'я

Двері повільно відчинилися.

На порозі стояла бабуся Марія.

Кілька секунд вона просто дивилася на онука, ніби не могла повірити, що він справді приїхав. А потім її обличчя осяяла широка, щаслива усмішка.

— Нолане!

Вона одразу ступила вперед і міцно його обійняла.

Хлопець завмер у її обіймах. Він не звик до таких спонтанних та емоційних проявів — особливо від людей, яких майже не знав. Тим паче від бабусі, яку бачив уперше.

Його тіло на мить напружилося, але за секунду юнак обережно поклав руки їй на плечі. Радше з ввічливості, ніж тому, що справді хотів відповісти на обійми.

— Привіт... бабусю.

Він говорив тихо й рівно. Без особливого тепла в голосі, але й без холодності. Просто констатував факт: ось він тут.

Марія нарешті відпустила онука, але продовжувала тримати його за плечі, уважно розглядаючи.

У її очах світилася така щира радість, що було зрозуміло: вона дуже довго чекала на цю мить.

— Боже мій... Який же ти високий! І такий гарний... Зовсім як твій батько.

Жінка ніжно провела долонею по його щоці.

Жест був простим і по-материнськи теплим, тому хлопцеві стало трохи ніяково. У його родині рідко обіймалися чи гладили по голові просто так, без причини.

Бабуся відійшла на крок назад і знову всміхнулася.

— Заходь до хати! Я вже все для тебе приготувала!

Хлопець переступив поріг.

Усередині будинок виявився зовсім не таким, яким він його уявляв.

Тепла дерев'яна підлога, запах щойно спеченого хліба та варення, старі фотографії в акуратних рамках на стінах. Усе було простим, але водночас по-своєму затишним і спокійним.

Юнак зняв черевики й акуратно поставив їх біля порога, як веліла бабуся.

Він навіть сам розв'язав шнурки — те, чого останнім часом майже ніколи не робив самостійно.

— Дякую, — тихо сказав він.

Гість озирнувся.

Кухня була невеликою, але дуже чистою. На столі лежала біла скатертина з мереживним оздобленням, а поруч стояли два прибори.

Бабуся явно чекала саме на нього.

— Сідай, — сказала вона. — Ти, мабуть, зголоднів із дороги.

Хлопець мовчки сів за стіл.

Їжа виглядала просто, без звичної міської розкоші, але пахла приємно. Він не став нічого коментувати й просто взявся до вечері.

Того вечора він поступово освоювався в будинку. Марія показала йому кімнату, яку приготувала для онука, і розповіла, де що знаходиться.

Кімната була на другому поверсі.

Невелика, але затишна.

Хлопець залишив речі й деякий час просто стояв посеред кімнати, розглядаючи все навколо.

Це місце зовсім не було схоже на його попереднє життя.

Але поки що він не знав, добре це чи погано.

Минуло кілька годин.

Юнак уже був у своїй кімнаті. На екрані телефона світилося 23:30.

Він підійшов до вікна й випадково подивився в бік лісу.

Серед дерев мерехтіло помаранчеве світло.

Багаття.

Хлопець насупився й притулився чолом до прохолодного скла.

І тоді він побачив їх.

Шість дівчат у світлих сукнях танцювали навколо вогню, тримаючись за руки. Вони повільно водили хоровод і співали щось тихе й мелодійне.

Звуки ледь долинали крізь нічне повітря.

Юнак одразу спробував розгледіти серед них Офелію.

І невдовзі помітив її.

Вона була однією з дівчат.

Офелія здавалася найвищою серед них. На ній була довга світла сукня, а на рукавах сріблястими смужками поблискували стрічки.

Її голос звучав трохи гучніше за інші — чисто й тепло, наче дзвін маленького дзвіночка.

Дівчата рухалися повільно.

Крок уперед.

Поворот навколо вогню.

Знову руки разом.

Вони усміхалися й тихо сміялися між піснями.

Навіть здалеку було видно: їм весело.

Хлопець нерухомо стояв біля вікна, не зводячи очей із багаття.

Особливо його цікавила Офелія.

Її рухи були плавними й легкими, ніби вона знала цю пісню ще з дитинства.

Він сам не помітив, як почав уважніше прислухатися.

У якийсь момент одна з дівчат підняла руку вгору.

Можливо, це був сигнал до нової пісні.

Голоси одразу стали гучнішими.

Вони злилися в ночі — мелодійні, радісні, зовсім не схожі на денну тишу Білогір'я.

Увечері тут було своє життя...

Хлопець мимоволі прочинив вікно трохи ширше.

Прохолодний вітер торкнувся його обличчя.

І саме тоді сталося щось дивне.

Вогонь почав розгоратися сильніше.

Полум'я ніби ожило.

Спочатку воно було звичайним — жовтим і помаранчевим. Але поступово кольори почали змінюватися.

Червоний переходив у золотавий.

Золотавий — у насичений малиновий.

Полум'я переливалося й тремтіло, наче справді танцювало разом із дівчатами.

Хлопець завмер.

Він ніколи не бачив такого багаття.

Вогонь не мав би виглядати так.

Чи це просто відблиски від пісень?

Чи тут використовують якісь особливі дрова?

Він навіть нахилився ближче до вікна.

У зелених очах відбивалися переливчасті вогні.

Рідкісна мить щирої цікавості — без звичної зневаги чи холодності.

Він просто спостерігав.

Але невдовзі все закінчилося.

Вогонь почав поступово згасати.

Не різко.

Полум'я ніби повільно осіло, перетворюючись на дим і жаринки, що ще деякий час тліли в темряві.

Дівчата одночасно перестали співати.

Кілька секунд вони стояли мовчки.

А потім почали розходитися.

Хтось узяв подругу за руку й пішов разом із нею лісовою стежкою. Хтось попрямував додому сам.

Офелія пішла останньою.

Вона зупинилася біля місця, де ще недавно горіло багаття, і кілька секунд дивилася на жаринки, що повільно згасали.

Потім розвернулася й пішла однією зі стежок, зникаючи між деревами.

Нолан продовжував сидіти біля вікна.