Білокрай

РОЗДІЛ 1. Дорога в Білокрай

Напруга в квартирі стояла із самого ранку.

— Ти їдеш у село.

— Що? — Нолан повільно підняв погляд від телефону.

Батько сидів навпроти, зберігаючи холодний вираз обличчя. Мати мовчки стояла біля вікна.

— Із завтрашнього дня ти житимеш у бабусі.

— Ви знущаєтесь? — Нолан усміхнувся, але батьки не засміялися.

— На рік, — додав батько.

— На рік?! Я нікуди не поїду! У мене друзі, справи! Я не збираюся стирчати серед курей та корів! — крикнув юнак, стискаючи кулаки.

Батько насупився.

— Можливо, якби ти думав про наслідки своїх вчинків, цієї розмови не було б.

— Та що я взагалі такого зробив?

У кімнаті зависла тиша.

Нолан звик до вимог батьків: хороші оцінки, гуртки, секції, правильні манери та поведінка. А тепер вони вирішили відправити його до села.

— Я вас ненавиджу, — кинув він і вийшов із кімнати.

Наступного дня його все одно посадили до машини.

Спочатку за вікном миготіли знайомі вулиці, магазини та висотки. Але згодом місто змінилося полями, лісами та рідкісними селами.

— Скільки ще?

— Недовго, — коротко відповів водій.

— Ви це вже годину кажете, — саркастично пробурмотів Нолан.

Машина звернула на вузьку дорогу. За кілька хвилин зв'язок на телефоні зник.

— Відмінно...

Невдовзі автомобіль зупинився.

— Далі дорога погана. Тут краще пішки, — сказав водій.

Нолан вийшов, забрав свою сумку й попрямував у вказаному напрямку.

Перші двадцять хвилин усе було гаразд. Потім він зрозумів, що заблукав.

Праворуч — ліс, ліворуч — поле, а телефон уперто показував відсутність мережі.

— Та ви знущаєтесь...

Нолан пішов далі й невдовзі опинився біля величезного поля. Висока трава коливалася від вітру, над деревами повільно пливли хмари, а десь неподалік співали птахи.

Під великим деревом сиділа дівчина з книгою. Довге світле волосся спадало їй на спину, а сама вона була настільки занурена в читання, що майже не помічала світу навколо.

Нолан рішуче підійшов.

— Вибачте... Ви не підкажете, як потрапити до села Білокрай?

Дівчина підняла погляд. У сірих очах відбилося м'яке світло, роблячи їх майже сріблястими.

— Іди до кінця поля. Побачиш покинуту білу церкву — пройдеш далі. Потім буде біле містечко. Це і є село.

Вона знову опустила погляд на книгу.

— Після церкви будинки мають бути білими й у хорошому стані. Якщо побачиш щось інше — значить, помилився і пішов не туди.

— Зрозумів.

Нолан уже збирався йти, але тут із лісу почувся легкий стукіт копит.

З-за дерев вийшов білий кінь. Він спокійно підійшов до дівчини.

Офелія закрила книгу, підвелася й легко сіла верхи.

Нолан завмер.

Дівчина направила коня до села й невдовзі зникла вдалині.

— Серйозно?..

Згадавши її слова, Нолан вирушив через поле.

Через деякий час попереду з'явилася стара занедбана церква. Її білі стіни потемніли від часу, а навколо все заросло травою та плющем.

— Значить, правильно йду.

Він пройшов повз церкву й невдовзі побачив Білокрай.

Перед ним розкинулася вулиця білих будинків: акуратні паркани, квіти, невеликі сади й чисті світлі доріжки.

Нолан очікував побачити старі хати та брудні дороги, але село виявилося зовсім іншим.

— І це вони називають селом?

Він озирнувся. Тут майже не було звичних йому старих хат. Лише світлі будинки, наче збудовані в одному стилі.

Хлопець міцніше стиснув ручку сумки й пішов головною вулицею.

Тепер залишалося лише знайти будинок бабусі.

Раптом неподалік знову почувся стукіт копит.

Нолан обернувся.

Поруч із ним повільно проїхав той самий білий кінь. На його спині сиділа Офелія.

Дівчина виглядала спокійно й упевнено, ніби була народжена для верхової їзди. Її сукня злегка коливалася від руху коня, а світле волосся майоріло на вітрі.

Кінь пройшов зовсім близько й майже зупинився біля Нолана.

Хлопець не знав, що сказати. Просто дивився на неї.

Вперше за довгий час його звичний холодний вираз обличчя трохи змінився. У зелених очах промайнуло здивування.

— Тобі знову потрібна допомога?

Нолан трохи насупився.

Він не звик, щоб до нього зверталися так просто. У місті люди або намагалися триматися від нього подалі, або, навпаки, прагнули сподобатися йому через гроші його батьків.

А ця дівчина просто запитала, чи потрібна йому допомога.

— ...Так, — пробурмотів він майже крізь зуби.

— Я шукаю будинок бабусі Марії. Вона мешкає тут... але я не знаю адреси.

Офелія кілька секунд дивилася на нього.

— Іди за мною. І не відставай.

Вона легко торкнулася повіддя.

— І дякуй, що хоч сам дійшов до Білокраю.

Нолан моргнув.

Його трохи зачепило це «дякуй». У її голосі одночасно чувся легкий сарказм і якась дивна теплота.

Але сперечатися він не став.

Офелія направила коня вперед, а Нолан пішов слідом.

Він ішов курною дорогою поруч із білим конем і чомусь почувався так, ніби потрапив у якусь казку.