Глава 12

Глава 12. Кінець чи початок?

Ми з Олею стояли в розпачі. Блокнот був загублений, і кожна хвилина без нього тільки посилювала тривогу. Оля міцно обійняла мене, намагаючись заспокоїти.

— Не хвилюйся, Макс, — прошепотіла вона. — Ми обов'язково його знайдемо. Я вірю в це.
— Але як він міг пропасти? Хто його міг взяти? — розгублено спитав я. — Невже це нова проблема?..

В душі закрадалась тривога. Ми зібралися і поспішили до школи. Там, на підлозі біля головного входу, ми побачили знайомий блокнот. Він лежав, ніби його хтось просто кинув.

Я з Олею швидко підійшли, але саме в цю мить до нас підскочила фігура у чорному капюшоні. Невідомий вихопив блокнот прямо з-під наших рук і кинувся бігти по коридору.

— Це пастка! — вигукнула Оля.

Не роздумуючи, ми побігли за ним. Він мчав вперед, зриваючи плакати зі стін, розштовхуючи учнів, які залишились після уроків. Ми добігли до великого шкільного залу, двері були відчинені навстіж. Темрява і дивний запах диму зустріли нас там.

Ми зайшли всередину.

Тоді сталося щось страшне.

Фігуру в чорному оточував слабкий вогонь. Він кинув на підлогу каністру з бензином, і полум’я почало швидко розповсюджуватись.

Раптово двері за нами зачинились. Ми залишились втрьох: я, Оля і той хлопець у чорному.

Він зняв капюшон. Перед нами стояв наш однокласник — Саша. Він виглядав дуже серйозно і сумно.

— Я знав про ваш блокнот, — промовив він низьким голосом. — Я бачив, як він розкриває правду про людей. Але... Такі речі не повинні існувати. Їх потрібно знищити. Наш світ не витримає такої правди. Мені шкода... але я повинен це зробити.

Його рука затремтіла, коли він кинув блокнот у вогонь.

Ми з Олею скрикнули і кинулися вперед, але було запізно — блокнот вже почав горіти.

І раптом...

Світ навколо змінився.
Яскраве світло наповнило зал.
Здавалося, самі стіни дихають життям, а навколо нас почали проявлятись сцени: історії учнів, їхні радощі, страхи, таємниці. Все стало видно як на долоні.

Ми з Олею стояли приголомшені. Саша теж завмер.
Блокнот випромінював останні крихти своєї сили.

Я відчув, як хтось мене торкається за плече. Це були наші друзі, учні зі школи. Вони теж прийшли. Наче сам дух справедливості підняв усіх, хто шукав правду.

А потім — темрява.
Світло згасло.

Коли я отямився, я побачив, що блокнот ще тліє. Саша стояв біля нас, дивлячись на обвуглений, але все ще цілий блокнот.

— Тримайте, — тихо сказав він і поклав блокнот біля нас.
— Пробачте, я... я просто боявся.

Він розвернувся і пішов, зникаючи у темряві шкільних коридорів.

---

Я з Олею обережно підняли блокнот. Він був чорний, з червоними візерунками, що раніше не було. Деякі сторінки були зіпсовані вогнем, але більшість залишилися цілими.

Ми розгорнули одну зі сторінок.

І завмерли.

На чорному фоні червоними лініями було намальовано місто... Наше місто. Але воно горіло. Вогонь охоплював будинки, вулиці, парки. Люди бігли в паніці, а небо було чорним, ніби затягнутим попелом.

— Що це?.. — прошепотіла Оля.

Я ковтнув клубок у горлі.

— Можливо, це попередження... Що щось страшне наближається...

Ми довго сиділи у залі, не знаючи, що робити. Блокнот більше не показував звичайні історії. Він попереджав. Попереджав про лихо.

Того вечора ми повертались додому мовчки.
Місто виглядало звичайним — машини їздили, люди сміялись... Але в душі я відчував: щось зміниться.

Можливо, найбільші випробування ще попереду.

І блокнот... він ще відіграє свою роль.

Проходили дні 
Ми з Олею зберегли блокнот, хоча більше не користувалися ним. Він лежав у шухляді, як нагадування про ті події. Життя почало налагоджуватись: ми повернулись до звичайних шкільних справ, гуляли, сміялись, будували плани на майбутнє.

І ось одного дня, через кілька місяців після всього, що сталося, я відкрив шухляду — і побачив, що блокнот змінився.

Він більше не був чорним. Обкладинка стала звичайною, синьою, з м’яким тисненням, а всередині були лише порожні сторінки. Ніяких видінь, ніяких пророцтв. Просто зошит.

Я посміхнувся.

Можливо, це був знак, що все закінчилось. Що все погане — позаду...

Кінець.