Глава 3

Глава 3. Друзі за однією таємницею

Після уроків я помітив, як Оля спокійно йшла коридором, ніби сьогодні нічого дивного не сталося. Я наздогнав її біля вхідних дверей.
— Оля, ти не бачила мій блокнот? — запитав, згадуючи, як він зник із моєї парти.
Вона зупинилася і уважно подивилася мені в очі:
— Ні… Але якщо хочеш, допоможу шукати.

Так ми вперше поговорили „по-справжньому“. Я розповів про те, як у блокноті з’являлися малюнки чужих спогадів, Оля поділилася, що вона й досі пам’ятає ті сцени зі свого дитинства. Ми вирішили, що це наша спільна таємниця — ніхто більше не дізнається.

Цілими годинами після уроків ми перевіряли кожен куточок школи: заглядали в бібліотеку, гортали підлозі спортивного залу, шукали вчительську — але блокнот наче розтанув.

Наступного ранку весь клас зібрався в кабінеті директора. Він тримав у руках знайомий темно-синій щоденник і звернувся до нас:
— Хто загубив цей блокнот?
Усі тільки знизали плечима. Ніхто не зізнавався.

Після паузи я підвів руку:
— Це мій блокнот.

Директор радісно усміхнувся, а школа видихнула легше — наш «пропажний» щоденник знайдено. Я з полегшенням пригорнув його до грудей.

На вулиці за вікнами вже почав накрапати дощ. Краплі стукотіли по шкільним вікнам, коли ми з Олею махнули одне одному на прощання.
— Бувай, Олю, — крикнув я, спускаючись сходами.
— Бувай! — почула я у відповідь.

Дорогою додому гроза заграла яскравими спалахами, а я, притиснувши блокнот до себе, подумки смакував нашу нову дружбу. Діставшись додому, зробив усе по господарці: нагодував кота, допоміг із посудом і склав покупки.

Так завершився мій день — з таємницею, новим другом і моїм щоденником, який уже обіцяв відкривати все більше історій…