Глава 2

Глава 2. Сторінки, що оживають

Після останнього дзвоника я сидів на своєму місці, склавши зошити в рюкзак. Блокнот лежав переді мною — я не наважувався знову його відкривати, але й відвести очей не міг.

— Ого, а це що таке? — почулося зліва.

Я підвів погляд — переді мною стояла Оля, однокласниця, з якою я майже не спілкувався. Вона завжди була трохи замкнена, але сьогодні щось змусило її залишитися в класі.

— Це… просто блокнот, — відповів я. — Нічого особливого.

— Можна глянути? — не чекаючи дозволу, вона поклала долоню на обкладинку.

І в ту ж секунду сторінки почали самі відкриватись. Оля здригнулася, її очі округлилися — на білому папері з’являлись яскраві зображення: маленька кімната, лялька без руки, порвана записка з підписом "Тато обіцяв".

— Що це?.. Це моя кімната! Це… це коли я була мала… — прошепотіла вона, ніби не вірячи.

— Тихо, — я миттєво схопив її за руку, — не кажи нікому. Ніхто ще не знає. Тільки ти.

Вона здивовано подивилась на мене. У її очах не було страху — тільки розгубленість і шок.

— Цей блокнот… він… читає мене?

Я кивнув.

— Будь ласка, просто мовчи про це. Якщо хтось дізнається… я не знаю, що буде.

Оля нічого не сказала, лише кивнула і, ніби не до кінця вірячи в побачене, пішла до виходу. Я залишився в класі на кілька секунд, щоб перевести подих.

Але коли я нарешті поклав рюкзак на плечі й глянув на парту — блокнота вже не було.

Я обшукав усе — під партою, у рюкзаку, в кишенях. Порожньо. Він просто зник.

— Хто його взяв?.. Або… він сам зник?..