Глава 10

​Макс, Кір, Діана, Соня та Ліза були замкнені у старому чулані. Зовні лунав дзвінкий стукіт скляних ляльок, а з вулиці доносилися крики паніки та тріск вогню. Полум'я вже охопило пів міста, як і бажала Маріанна, і тепер вона працювала над світовим апокаліпсисом.

​Ляльки, яких постійно ставало більше, повільно, але впевнено захоплювали будинок. Вони були абсолютно безжальні.

​Соня, висунувшись із чулана, щоб оцінити ситуацію, побачила жахливе видовище: скляні ляльки, що вже заполонили хол, почали виходити на вулицю. А там вони торкалися переляканих людей, перетворюючи їх на нові, бездушні копії. Місто не лише горіло, воно захоплювалося скляним мороком.

​«Нам треба відвернути їх! Ми не можемо просто сидіти, — прошепотіла Соня, її голос тремтів, але рішучості не бракувало. — Ми знаємо планування, ми можемо створити шум».

​Ліза, обійнявши її, боялася. «Соню, це пастка! Ти бачила Олю...»

​«Ми підемо разом, — сказала Соня. — Якщо ми врятуємо Весту, то матимемо шанс».

​Дівчата вискочили з чулана і помчали в бік вітальні, щоб кинути вазу і відвернути увагу ляльок від кухні. Вони досягли мети, але ляльки вже чекали.

​Соня зрозуміла, що вони не встигнуть. «Біжи!» — крикнула вона Лізі.

​Але Ліза не відпустила її. Вони були подругами з дитинства, і їхня дружба стала їхньою останньою пасткою.

​Вони обійнялися, тримаючись за руки, приймаючи свою долю. Це був їхній останній, найщиріший жест.

​Скляні ляльки доторкнулися до них одночасно. Дзвінкий, високий звук наповнив будинок. Соня та Ліза, у своїх останніх обіймах, перетворилися на дві скляні, безжиттєві статуї.

​Макс, Кір і Діана, почувши крик, зрозуміли, що дівчата програли. Але тепер кухня була відносно вільна.

​«Зараз або ніколи! — крикнув Макс, кидаючись до люка. — Кір, допоможи!»

​Вони швидко відчинили люк, і Кір, ризикуючи, спустився вниз. «Весто! Я тут! Весто!»

​За мить Кір виштовхнув Весту нагору. Вона була бліда, але жива.

​«Обережно! — крикнула Діана. — Вони йдуть!»

​У той момент, коли Веста, тремтяча, стояла біля люка, з-за рогу вискочила остання скляна лялька, яку Маріанна створила в першій партії.

​Лялька торкнулася Макса.

​Він відчув холод, який пронизував його шкіру, його м'язи кам'яніли. Макс застиг, його обличчя почало перетворюватися на скло, але він все ще був у свідомості. Він заплакав. Це були скляні сльози, які стікали по його застиглому обличчю, стаючи кришталевими кульками, перш ніж досягти підлоги. Це був останній прояв його людської скорботи та болю від втрати Олі.

​Діана, спортсменка, діяла з блискавичною швидкістю та рішучістю. Вона не могла врятувати Макса, але могла врятувати їхню місію. Вона схопила Весту за руку і потягнула її геть.

​«Біжіть! Швидше!» — крикнула вона Кіру.

​Кір, ошелешений, але підкоряючись, вискочив слідом за ними. Вони вибігли з будинку, залишивши Макса — тепер ще одну скляну ляльку, що стояв у вічному плачі — усередині.

​На вулиці панував справжній хаос. Полум'я танцювало на дахах, повітря було густе від жару та задушливого, неприродного диму. Було дуже важко дихати. Крики змішувалися з потріскуванням вогню, і над усім цим висіло моторошне, червоне світло апокаліпсису.

​Місто горіло.

​Діана, Кір і Веста бігли, долаючи дим і уникаючи нових скляних ляльок, що вже заповнили вулиці. Вони бігли геть, але їхні серця були розбиті. Вони втратили Олю, Соню, Лізу, а тепер і Макса.

​Було багато сліз, але тепер вони були справжніми, людськими.

​Веста, притискаючись до Кіра, знала: тепер вони повинні зупинити її матір. Вона була останнім ключем.