Глава 2

​Блокнот, що світився неоновим блакитним світлом, не просто впав – він здійнявся в повітря, як жива істота. Він вихором пролетів через відчинене вікно кімнати і, немов прощаючись, швидко розчинився у сірому осінньому небі. Слідом за ним стих і шалений вітер, залишивши по собі лише тишу і розбиті надії.

​Оля підбігла до вікна. Вона притиснула долоні до грудей, її очі були широкими від тривоги.

​«Куди… куди він полетів?» — запитала вона, її голос був тонкий і тремтячий.

​Макс, нарешті вийшовши зі ступору, метнувся до столу, хапаючись за край шухляди, ніби намагаючись повернути час назад.

​«А я звідки знаю?! — він майже кричав. — Це що, був якийсь знак? Рік тиші, і раптом він просто... полетів?!»

​Вони стояли посеред кімнати, спустошені, не розуміючи, чому блокнот, який рік лежав нерухомо, обрав саме цей момент, щоб зникнути.

​За сотні кілометрів, в іншому місті, йшов сильний, настирливий дощ. Вулиці блищали, а небо було майже чорним.

​Кір поспішав додому, натягнувши капюшон своєї спортивної кофти. Він саме завернув за ріг, коли відчув жорсткий, несподіваний удар по голові.

​«Ай!» — простогнав він, спіймавши рівний, твердий предмет, що відскочив від чола.

​Це був блокнот. Невеликий, з пошарпаною сірою обкладинкою, але… він був розкритий. І, на свій жах, Кір побачив, що на сторінці рукописним почерком була докладно описана його історія. Не події вчорашнього дня, а щось набагато глибше, про що знав лише він сам.

​Шок паралізував його. Цей блокнот, що впав з неба посеред дощу, знав його найбільший секрет. Світіння вже зникло, але сам факт його появи був сюрреалістичним.

​Обличчя Кіра було переляканим і збудженим одночасно. Він швидко сховав блокнот під кофту і побіг. Була лише одна людина, якій він міг довірити таке божевілля – його однокласниця Веста.

​Кір увірвався до Вестиної кімнати, незважаючи на крики її молодшого брата з кухні. Він був мокрий, задихався і його очі благали про пояснення.

​«Весто, ти не повіриш. Ти просто не повіриш, що це таке», — прошепотів він, витягуючи блокнот.

​Веста, яка робила уроки, одразу відчула, що тут щось не так. Вона швидко пробігла очима по сторінці, яку простягнув Кір. Її обличчя стало мертвотно блідим.

​«Це… це неможливо! Він дійсно показує історії? Але чому… чому він полетів саме до тебе?!» — вона перейшла на шепіт, інстинктивно відчуваючи, що це не має потрапити до чужих вух.

​Вони схилилися над блокнотом, намагаючись розгадати цю загадку. Але їхню розмову різко перервала мати Вести, яка без стуку увірвалася до кімнати.

​«Що за блокнот? — запитала вона різким, холодним тоном. — На вулиці його підібрали, так? Ану, дай його мені сюди!»

​У її очах не було цікавості – була небезпечна, хижа рішучість.

​Веста схопилася за блокнот, притискаючи його до себе. «Ні, мамо! Це мій…»

​«Віддай, я сказала!» — голос матері став загрозливим.

​Почався короткий, напружений бій за блокнот. Мати була сильніша, але Веста відчайдушно тримала його. У той момент, коли їхні руки майже вирвали блокнот один в одного, сторінка раптом стрімко оновилася.

​На ній, чіткими чорнильними літерами, намалювалася коротка, але болюча історія матері Вести. Історія, сповнена прихованої самотності та важкої таємниці, про яку не знав ніхто.

​Жінка миттю відпустила блокнот, її обличчя спотворилося від шоку і сліз. Вона не могла повірити, що її найпотаємніші думки були виставлені на загальний огляд. Але замість гніву, у її очах з’явилося щось інше – знання.

​«Ти… ти знаєш, що це за річ», — прошепотіла вона, звертаючись до блокнота, а не до дітей. Вона зрозуміла: про цю річ можуть знати лише Обрані.

​Момент слабкості швидко минув. Зі зловісною, хитрою усмішкою, мати Вести швидко вихопила блокнот з рук доньки.

​«Він тепер у мене, — холодно заявила вона, притискаючи його до себе. — Для наступних планів».

​Вона вийшла, залишивши дітей приголомшеними.

​Веста та Кір переглянулися напруженими очима. Вони обидва розуміли масштаб біди.

​«Що ми зробили…» — видихнули вони майже в унісон.