Глава 1

​Надворі справді панувала «помаранчева погода». Небо було високе й сіре, але все світло ніби зібралося внизу: на тротуарах, усипаних золотими та мідними кленовими листками, і в кронах дерев, що ще не встигли скинути свій яскравий осінній наряд.

​Макс і Оля повільно йшли алеєю. Рік мовчання навколо таємничого блокнота залишив за собою відчуття спокою. Вони вже звикли до звичайного життя, де таємниці не підстерігали на кожному кроці.

​«Ти справді молодець, що відмовилася від морозива, — сказав Макс, закладаючи руки до кишень своєї теплої куртки. — Холодне повітря ніби залізе всередину, і все… Тиждень з чаєм і медом».

​Оля, закутана у довгий шарф, посміхнулася. Її щічки трохи зарум’янилися від свіжості.

​«Я рада, що ми просто гуляємо. Повітря таке чисте, і цей запах… знаєш, запах мокрої землі й опалого листя? Це справжня осінь», — вона глибоко вдихнула.

​Вони дійшли до невеликого парку на краю району. Там, біля старої похиленої лавки, на них уже чекали. Кішка на прізвисько Руда, що жила під альтанкою, і великий, але лякливий пес, якого вони називали Хвостиком.

​«Наші клієнти в очікуванні», — тихенько засміявся Макс.

​Він простягнув руку до Оліної кишені. «Годуємо, а потім додому за пакетом? Там має бути ще трохи корму для Хвостика».

​«Так, я саме хотіла сказати. Не залишимо їх голодними», — відповіла Оля.

​Вони провели ще хвилин десять, пригощаючи тварин. Руда задоволено терлася об ноги, а Хвостик, хоч і обережно, але вдячно з’їв усю порцію.

​Через пів години Макс та Оля піднялися сходами до своєї кімнати. Вони сміялися, обговорюючи кумедні звички Рудої. Макс простягнув руку до ручки дверей.

​«Зараз швидко візьмемо пакет і…»

​Але його слова обірвалися, щойно вони переступили поріг.

​Світло в кімнаті, хоч і було осіннє, але раптом здалося тьмяним. Шухляда в старому письмовому столі, де рік тому вони сховали Блокнот Правди, була різко відчинена. Здавалося, її хтось вдарив зсередини.

​Обличчя Олі вмить пополотніло. Вона відступила на крок, а Макс застиг, дивлячись на стіл.

​І тоді це сталося.

​З відкритої шухляди, немов виштовхнутий невидимою силою, вилетів сам блокнот. Він зробив химерну дугу в повітрі й завис на рівні очей.

​Одразу ж у кімнаті стало нестерпно яскраво. Обкладинка блокнота, що завжди була сірою та непримітною, тепер світилася інтенсивним неоновим, майже електричним блакитним кольором. Світло було настільки потужним, що засліплювало.

​Водночас за вікном піднявся страшний вітер. Він бив по склу з такою люттю, що здавалося, скло трісне. Дерева, які щойно тихо стояли в помаранчевому світлі, тепер гнулися й стогнали.

​Оля відсахнулася, прикривши рот рукою. Макс лише спромігся поглядом прослідкувати політ і зависання блокнота.

​Неонове блакитне сяйво пульсувало, ніби серце, що раптово забилося після довгого сну.

​Макс, похитуючи головою, ледь чутно прошепотів:

​«Що за…»