Розділ 13. ВІЙНА

Цю книжку я почала писати, коли з війною мені асоціювався Схід України. Закінчую я її писати під час повномасштабної війни.

Росія напала на Україну ще раз.

Цей розділ став неминучим, адже війна наклала зміни на всі аспекти нашого життя. І я відчуваю обов’язок розказати, як бути блогером в умовах війни. Про що говорити, а які теми краще взагалі не підіймати.

Цей блок досить болючий для мене та для моїх читачів. Але це наша реальність. 

ПЕРШИЙ ДЕНЬ ВІЙНИ

24 лютого я взяла телефон у руки, щоб записати свої думки і емоції. У той день було дуже страшно і дуже хотілось вірити, що це ненадовго.

Із нотаток: 

Я давно думала почати писати про те, що відчуваю і бачу. Але завжди не доходили руки. Проте зараз відчуваю гостру необхідність в цьому.

Україна прожила 24 дні в страху. В страху, що завтра почнеться повномасштабна війна.За 24 дні ти проходиш всі стадії прийняття: страх, злість, ненависть, прийняття. Зараз на лицях людей я бачу прийняття.

Ми розуміли, що це може статись, хоча зовсім не хотіли в це вірити. 

Ранок, коли почалася війна, я не забуду ніколи. Напередодні я зібрала близько 50 людей, щоб плести маскувальні сітки хлопцям на фронт. Я бачила крайню необхідність зайняти людей і себе чимось, що зможе відволікти від війни.

Я прокинулась вранці, за звичкою взяла телефон в руки. І між сотнею сповіщень я побачила повідомлення «Почалось. Росія почала повномасштабне вторгнення».

Моє серце билось з неймовірною швидкістю. Я почала будити Романа, але втратила дар мови. Тому все, що я змогла сказати: «Війна. Війна почалась».

До війни ніколи не будеш готовою. 

З того моменту телефон більше не випускала з рук. Я читала кожну новину, кожну. Це як рятувальне коло, як маяк, який дозволяє триматись на плаву, щоб не потонути в негативних емоціях.

В цей день було сонячно. Вийшло гарне весняне сонце. Як шкода, що це сонце не приносить жодної радості. В моїй країні почалась біда…

Адаптація

Я відновила свою роботу на третій тиждень війни. Наступні сім днів я аналізувала і думала – як працювати в нових умовах? Що можна публікувати? Чого краще уникати?

Ось вам моя детальна інструкція зі створення контенту у воєнний час.

Мертві тіла. День, коли весь світ дізнався про геноцид у Бучі, я не забуду ніколи! По всьому інтернету ширилися фотографії цих закатованих людей.

Пам’ятаю, куди не зайдеш, усюди ті самі фотографії: усі пабліки в Телеграмі, дописи та сторіз в Інстаграмі, відео в ТікТок. Було дуже важко, тому що я задавала травмувалася щоразу, коли переглядала їх.

У якийсь момент я подумала, що це дуже жорстоко щодо родичів цих загиблих людей. Якщо мені так боляче, а я навіть не знала їх, що відбувається з ними, як вони це переживають?

Тому перше правило, яке я виокремила для себе (взяти це в рамочку) – НЕ ПУБЛІКУВАТИ МЕРТВІ ТІЛА.

Це зовсім не означає, що потрібно мовчати про геноцид українського народу. Ні, говорити потрібно. Але фотографій краще уникнути.

Інстаграм – це закрите коло переглядів. Тобто ваші сторіз бачать ваші підписники та друзі, які також бачать ці фотографії в новинних пабліках. І постити їх знову і знову – це травмувати своїх близьких людей.

Якщо ви хочете докричатись до Європи, краще це робити через Твітер. Ось там такі фото дуже доречні, але не в Інстаграмі, ні.

ДОПОМОГА ЗСУ

Дехто думає, що показувати допомогу в сторіз – це вихвалятись нею. Я так не думаю. Допомога – це завжди добре. Не потрібно соромитись того, що ви допомагаєте.

Усі інфлюенсери від великого до маленького закликають допомагати нашим воїнам. Залишають власні карти та самостійно закуповують товари на фронт чи залишають посилання на відомі фонди.

Я закликаю усіх, хто читає цю книжку, взяти собі це правило як і у воєнний час, так і після перемоги.

ГОВОРІТЬ ПРО БЛАГОДІЙНІСТЬ. ЗАКЛИКАЙТЕ ДОПОМАГАТИ.

І пам'ятайте: гривня до гривні і буде мільйон. Сила в єдності.

СИЛЬНА ПОЗИЦІЯ

Ми живемо у час, коли кожен блогер повинен мати чітку позицію щодо війни.

Зараз блогери мають винятково сильний вплив. Дуже важливо висловлювати позицію: Україна беззаперечно переможе!

Не повинно бути жодного жалю чи слабкої позиції в сторіз. Можуть бути ваші емоції, але повинна транслюватися позиція ПЕРЕМОГИ.

Чому я про це пишу? Коли я вивозила свою дитину в безпечне місце, я це все знімала у сторіз. У той день ви могли побачити все: і сльози, і нерви, і агресію, і повну апатію до життя.

У той день мій сторітелінг подивилось 12 тисяч користувачів. Тобто саме таку кількість людей я потягнула за собою в емоційну яму. Саме стільки людей дивились і плакали разом зі мною.

Що я зробила доброго? Нічого! Щоб перемогти на війні, ми мусимо бути емоційно стабільними та зосередженими.Тоді моя поведінка була протилежно. 

Я категорично проти того, щоб транслювати слабку позицію в інтернеті. Якщо вам зле, краще залишити це особистим.