Бонус

Минуло три роки після переговорів з Концерном... Віка і Руслан, наші дні.

- Прийом! Земля викликає небо!

- Я вже тут, на землі. – Руслан заклично махнув рукою в екран, і я посміхнулася.

- Як наш хлопчик? – Запитав Руслан. Я похитала головою.

- Філ із задоволенням проводить час з дідусем. Дідусь купив йому потяг, і вони ганяють його по кухні, грають в залізницю.

- Хто би міг подумати, що пройде всього три роки, і наше життя дійсно буде нагадувати яскраву листівку з твого блога? – Я закотила очі й потягнулася за рушником.

- Не згадуй про блог. Завтра моя черга знімати сторіз двадцять чотири на сім, і їхати в центр Москви на презентацію нового шампуню. А Ніка планує відсипатися до полудня і сходити з Алексом в ЦУМ. У неї, бачте, немає сумочки під нове плаття від Келвін Кляйн. Господи, мені би її проблеми!

- Ну, у вас усе по-чесному. Що сьогодні було? Вранці ти з Філом їздила в нове дитяче містечко, потім умотала до дівчаток на тренування по самообороні. А зараз нас вже чекають у гості Дем, Еллі й Єва.

- Боже, я спізнююся! – У Віки розширилися очі, коли вона озирнулася на величезний годинник, що висів на стіні роздягальні. Руслан розсміявся.

- Нічого, Дем і Еллі звикли. Як там кажуть? «Начальник не спізнюється, начальник затримується!»

- Тю на тебе! Пока!

- Почекай! Як там Філ? – Руслан побачив, як обличчя дружини ніби засвітилося зсередини.

- Він нудьгує... по татові.

- А як мама?

- Сумує за татом ще більше. До зустрічі, милий. – Екран смартфона згас. Пробка на дорозі почала розсмоктуватися і Руслан, все ще посміхаючись, натиснув на газ. Вони з Вікою не бачилися всього кілька годин, а він вже встиг скучити...

***

Шум води в сусідній роздягальні привів мене в себе. Я задумливо відклала рушник, яким витирала вологе після душу волосся, і посміхнулася. Руслан завжди одним словом вміє підняти настрій. Чого коштувало його «начальник затримується». Я подумала про те, що все-таки змогла відвоювати своє нелегке «щастя» з його фірмовим лукавим поглядом і впертим підборіддям. Три роки після мого вступу в спадщину виявилися насиченими.

У перший тиждень після наради Концерну, ми з Нікою влаштували грандіозну прес-конференцію, на якій щиро розповіли наші історії. Ми були готові до того, що від нас відвернуться передплатники, але, навпаки, реакція людей була подібна ефекту бомби, що розірвалася. Нас обожнювали! Називали «двійнятами», влаштували цілий фан-клуб імені «віка-ніка». Нам малювали плакати, нам складали вірші, про нас писали історії. Звичайно, йшла і хвиля негативу, з якою успішно справлялася наша команда піарників, але у порівнянні з хвилею «обожнювання», вона стала краплею в морі. Ніка, сміючись, говорила, що у всьому винна я, зі своєю «love story» і Русланом. Люди люблять історії про Попелюшок з хорошим кінцем. У нас, на щастя, кінця не передбачається – все тільки починається...