Глава 115

Я увійшла в знайому квартиру, обережно повернувши ключ у замковій щілині. Було так тихо, що я чула, як бурчить холодильник на кухні і як цокає годинник у кабінеті. Руслан у будинку? По спині в мене час від часу пробігало нервове тремтіння. Я зняла чобітки й навшпиньках пройшла в кабінет. Він був тут, такий високий, похмурий, задумливий. І такий далекий, ніби не на відстані кількох метрів, а десь на іншій планеті. Я зрозуміла, що не зможу вимовити ні слова.

Не зможу покликати його, покликати, щоб він обернувся. Це вище моїх сил. Серце вистрибувало з грудей, немов я готувалася вступити в пащу до голодного лева. Але замість цього я лише зробила крок. Вперед, до нього. Беззвучно, навшпиньках. Руслан не обернувся. Мабуть, не почув. Я продовжувала йти вперед, не звертаючи уваги на власних внутрішніх демонів, що кричали: «забирайся геть, ти йому не потрібна!»

Я твердо знала – мені є за що боротися. Я знала це з самого початку, коли підписувала папери з адвокатом, приймаючи спадщину Вероніки. Не гроші, не популярність мене манили спочатку. А можливість стати, хоч ненадовго, поруч з цим чоловіком, що живе в абсолютно іншому, від мене, світі. Світі дорогих машин, серйозних винаходів, великих грошей, у світі влади й гламурних красунь. Я такою не була, але заради нього взяла напрокат це дивне, абсолютно не підходяще для мене життя, і без страху спробувала побудувати відносини. І мені пощастило, як щастить одиницям. У нас з Русланом все склалося. Але... я заплатила за це дорогу ціну – втратила сім'ю, сестру. І готова тепер злякатися, втекти, підібгавши хвіст? Нізащо! Я відвоюю Руслана, я обіцяю!

***

Руслан закрив очі, ловлячи себе на дивному відчутті, ніби в кімнаті, за його спиною хтось стоїть. Не просто хтось, а Віка.

«Цього не може бути», – Жорстоко промовив внутрішній голос. - «Невже ти віриш у привидів? Озирнись, боягуз! І побачиш за спиною порожнечу!»

Напевно, Руслан і був боягузом. Він лише відчував шалене биття серця, але боявся обернутися... складно пережити момент, коли ілюзії розлітаються, наче бите скло об підлогу. Він згадав, як у гніві розніс кабінет, як жбурнув у стіну кришталеву вазу, а Віка навіть не здригнулася. Вона – боєць. Вона та, яка повинна знаходитися поруч з ним усе життя. Шкода, що він і в цьому виявився боягузом. І не втримав, коли вона йшла.

 Не встиг сказати їй ці найважливіші слова. Вона би залишилася. Руслан знав це точно. І переривчасто зітхнув, відчуваючи, як марево уяви розсіюється. В кімнаті – нікого, навіть примари залишили його. І в цей момент, Руслан відчув, як чиїсь легкі руки лягли на його плечі, обіймаючи, притягаючи до себе, зі спини. Він не бачив, хто це, але тонкий аромат знайомого парфуму підказав відповідь на питання. І Руслан невпевнено посміхнувся, перехоплюючи ці руки, притискаючи до себе, досі не вірячи у своє щастя, боячись озирнутися...