Глава 112

Час пролетів непомітно. Пора бігти. Тільки куди? Мене скрізь знайдуть, якщо захочуть. По всьому місту натикані вебкамери, поліція знайде мене протягом кількох годин. Але... краще так, ніж сидіти в цій клітці. Я залишаю тут все – всі ключі, гроші, документи від тієї фальшивої Вікі. Беру з собою лише сумочку і те, що належало мені в минулому житті. Чесно, мені нічого не шкода. Хоча ні, шкода тільки одного. Що я не зможу забрати тебе, Руслан, з собою, в реальний світ.

Відтепер наші шляхи розходяться назавжди. Ти не знайдеш мене, навіть якщо захочеш шукати. Може, це й на краще. Адже в найгіршому випадку, тобі довелося би носити передачки в тюрму, якщо Концерн висуне проти мене обвинувачення. Але я свій вибір зробила, і готова заплатити за нього. Я переривчасто видихнула, збираючись виходити з цієї, вже чужою для мене квартири, і озирнулася, залишаючи за спиною ці божевільно прекрасні три місяці.  Я насправді, ні про що не шкодую...

***

«Якщо тебе немає в інтернеті, ти не існуєш», – Білл Гейтс в безглуздих окулярах на пів обличчя, суворо витріщався на мене з бетонної стіни, тикаючи пальцем прямо в моє трохи сумне і заплакане, але зате ідеально нафарбоване обличчя. Будні б'юті-блогера не пройшли для мене даремно – я навчилася фарбуватися навіть вугіллям і буряком з допомогою моїх двохсотдоларових пензликів з натурального хутра норки.

Боже, куди дивляться грінпісівці, які забризкують фарбою шуби модниць на вулицях Нью-Йорка? Їм пора перейти на нас – фанатів грамотного макіяжу, які мають у своєму арсеналі пензлики з хутра практично всіх тварин, занесених у червону книгу. Я тепер вмію малювати стрілки швидше і чіткіше, ніж спецпризначенець вихоплює пістолет, цілячись у магазинного злодюжку.

 Думаєте, я пишаюся цим? Анітрохи. Мені плювати скільки успішних прямих ефірів я провела, одночасно жонглюючи тушшю для вій і брів, олівцем для очей для губ і ще встигаючи криво посміхатися на камеру мого новенького айфона. Мені плювати тому, що всі мої події й переживання здаються такими дрібними в порівнянні з тим, що сталося. А сталося те, що ти померла. Померла і навіть не задумалася над тим, що залишаєш мене. Сам на сам з цим жорстоким світом. Що ж ти наробила, Юля? Як ти могла кинути мене, адже ми завжди були командою? Я не помітила, як сльози потекли по обличчю і порив вітру вдарив несподівано і різко, по мокрих щоках, нагадуючи, що вже прийшла осінь.

Я встала, випрямилася і відкинула капюшон, краєм ока помітивши вебкамеру на краєчку стіни з графіті Біллом Гейтсом. І подивилася прямо в неї, відкрито, не ховаючись. Я зуміла навіть нахабно посміхнутися в камеру перш, ніж відвернулася, щоб сісти на лавочку неподалік. Мене вже не тримали ноги. Залишається лише чекати. Я була впевнена, що в найближчі пів години за мною приїде поліція, і почнеться новий «акт марлезонського балету». І я мала рацію. Рівно через сорок хвилин завила поліцейська сирена. «Запізнюються, товариші», – цинічно подумала я, до речі включаючи свій внутрішній чорний гумор і відійшла: «сподіваюся, хоч спочатку бити не будуть ...».

***

Здається, Віка потрапила ... Після того, що вона зробила, зараз її схоплять?