Глава 103

Чорний джип здвигнув шинами, зупинившись біля під'їзду моєї обідраної хрущовки й Руслан відкинувся на спинку водійського крісла, схрестивши руки на грудях, почав мовчки вивчати мене. Я не відвела очей від його пильного погляду. Мені, можливо, і було що приховувати, але я воліла не викручуватися. Програвати, бо з честю.

- Ти підеш зі мною?

- Навіщо тобі я? – Повільно протягнув Руслан, немов випробовуючи мене, або спокушаючи. - Я – чужа людина. Почекаю в машині, поки ти поговориш. – Я на мить заплющила очі, буквально відчуваючи, як він майже в обличчя шпурнув мені свою довіру. Дуже показово, спасибі, милий.

Тільки я не куплюсь на твою хитрість. Адже в глибині душі ти теж боїшся, що я струшу і попрошу тебе почекати в машині. Щоб потім придумати зручну версію для нас обох. Знову брехати? Все життя брехати? Ну ні! Якщо доля так розпорядилася таким жорстоким чином все розставити по місцях, то я не здамся і піду до кінця.

- Не вигадуй. Ходімо зі мною. Ти повинен чути все те саме, що і я. - Мої слова чітко показали Руслану, що я не повелася на його вудку, і він трохи розслабився.

- Добре. Тільки попереджаю, я не втручаюся.

- Домовилися. – Я полізла в сумочку і з потайної кишені, із завмиранням серця дістала ключі й міцно стиснула їх в вологу від хвилювання руку. Руслан відкрив двері з мого боку.

***

Ліфт, звичайно ж, не працював. Кілька прольотів далися мені насилу. Кляті нерви, аж серце вилітало з грудей. А ось і знайомі двері, обшиті металом невизначеного коричневого кольору. І обдерта яскраво-синя фарба для стін. Я задихнулася від спогадів, коли мені на плече опустилася рука Руслана.

- А знаєш, я виріс у такому під'їзді. У вас тут чисто. А ми з хлопцями в наші ніжні шістнадцять років ще прикрашали такі стіни наскельним живописом. – Я проти волі хмикнула від сміху.

- Нецензурними написами, чи що?

 Руслан гордо кивнув головою.

- В перервах між тим, як намагалися палити одну сигарету на шістьох. Одного разу батько мого друга Макса зловив мене, якраз за розписом стін. Нам обом добре тоді дісталося. По-товариському так.

 Я м'яко посміхнулася і глянувши в який раз на Руслана, замість розумного сильного чоловіка, побачила незграбного підлітка, який намагався самоствердитися за допомогою лайки на стінах. Це швидкоплинне бачення додало мені сил. І я потягнулася ключем до замкового отвору.

Пройшовши у квартиру, ми скинули в передпокої куртки й залишилися в майже однакових товстих светрах. І перезирнулися. Десь на кухні працював забутий телевізор, а в залі ледь помітно світився каганець. З цього я зробила висновок, що батько тут.

- Тату, ти вдома? – Голосно крикнула я, але відповіді не отримала, тому пройшла в зал, боячись побачити щось страшне. Але, на щастя, ні. Мій батько просто задрімав у кріслі. Неяскраве світло нічника під стареньким тканинним абажуром відкидало на його обличчя тіні. І тато виглядав змученим. Моє серце стислося від жалю. Я підійшла до нього ближче і доторкнулася до руки, дуже обережно, щоб не злякати.

- Юля, це ти? – Нерозбірливо пробурмотів батько, не відкриваючи очей. Я різко видихнула повітря. Він нас плутає?

***

Буду дуже рада вашим коммам. Що думаєте, що скаже Віке батько?