Глава 101

- Так. – Її голос був суворим і сумним. - Я просто не знаю, як сказати. Віка, Юля померла.

Переді мною хаотично закрутилися фрази з дешевих бульварних романів. Чорні літери, слова, хитромудро закручені пропозиції. Там, коли красивим жінкам, повідомляють, що хтось помер, вони зазвичай падають в непритомність. У мене перехопило подих і закрутилася голова. Я сиділа на підлозі, вірніше на килимі, а не то точно би впала – я похитнулася, мене не тримали ноги.

- Не може бути. Ні, ні. Я... ми недавно бачилися з нею. У батька в лікарні. Вона жива, чуєш, ти помилилася! Юля жива, вона просто не могла померти! – Мене трясло. На тлі нашої розмови з мамою засигналило десь далеко, і я зрозуміла, що нас от-от роз'єднають. Здається, мама теж почула цей звук, і відчула полегшення.

- Я не помилилася, донька. Почитай новини. Туреччина, затонула яхта з молодими бізнесменами і їх подругами, є список загиблих... крім того, нам з батьком прийшло офіційне повідомлення від посольства тієї країни, де вона загинула. Помилки бути не може.

- Що вона там робила?! І чому... – Я задихнулася від сліз і відчула, як чиїсь теплі надійні руки обвили мої плечі. Руслан. Він показував, що зі мною, що поруч. Я не одна, Господи... це дало мені жменьку сили, щоб видихнути мамі в трубку:

- І чому тато сам не подзвонив?

 Мама замішалася і знову замовкла. Наче не знала, як сказати.

- Нехай він сам пояснить тобі. Поїдь до нього, чуєш?

- Так, мамо... – Я шкірою відчувала – вона щось приховує. Але запитати не встигла. Після короткого, зібганого прощання мама повісила трубку, залишивши більше питань, ніж відповідей. І тут чорнота нахлинула на мене, немов величезна океанська хвиля, погрожуючи поглинути з головою... звістка про смерть сестри стала щелепами смертоносного звіра. Вони проковтнули би і пережували мене без жалю, але... тут мене не відпустив Руслан. Він перехопив мене за два кроки від прірви, і я повисла, вчепившись за його руку. Він не віддав мене цьому звіру.

***

Через пів години ми вже сиділи в чорному джипі Руслана, в напруженому мовчанні й мчали у напрямку до дому мого батька. Ні, не так. Ми їхали до мого справжнього дому. Руслан не поставив жодного питання, після того, як я, немов робот, поклала трубку, і втупилася в одну точку. Я в той момент була шокована – мій мозок відмовлявся сприймати інформацію про те, що, Юля померла. Загинула разом з подругою, десь в Туреччині... Моєї сестри більше немає. Ні! Цього не може бути.

Здається, я крикнула це в голос, і по щоках моїх заструїлись сльози. Руслан притягнув мене до себе і міцно обійняв. Так міцно, що я ледь могла дихати. І більше не випускав мене зі своїх рук. Ні на хвилину. Це і стало моїм порятунком. Звір, всередині мене, загарчав і відступив. Навіть він боявся Руслана. Такого Руслана – жорсткого і зібраного. Тільки він, з нас двох був здатний приймати рішення. Тому, перше, що він сказав, коли відчув, як моє тіло розслабилося в його руках, було:

- Їдемо до твого батька. Пиши адресу.