Глава 97

- Ну що ти, не варто так переживати... до речі, а тебе хіба ще не виписали з лікарні? – Руслан переможно посміхнувся.

- Ні. Я втік. Я ж сказав...

- Але навіщо?!

 Руслан посерйознішав і взяв моє обличчя в долоні, максимально близько піднімаючи до свого обличчя.

- Ти потрібна мені, Вєроніка. – Слух неприємно різонуло його «Вєроніка». Краще би він назвав мене Вікою або Вікторією. Моїм справжнім ім'ям. А не цим... фальшивим, придуманим продюсерами. Але то вже інше... я задихнулася від нахлинувших на мене почуттів.

- Мені не почулося? – Неголосно промовила я, уважно дивлячись Руслану в очі. Він заперечливо похитав головою.

- Ні. Я люблю тебе і вже дуже давно. Це, як кажуть, любов з першого погляду. І після твого визнання, нехай і не в любові, але в чомусь дуже близькому до цього, в тому відео, я зрозумів, що не маю права мовчати про свої почуття. І приїхав. Я старомодний, я вважаю, що в таких серйозних речах треба зізнаватися лицем до лиця, дивлячись в очі.

- Ти цілком правий. – Прошепотіла я, не відводячи своїх вологих, але таких сяючих очей з Руслана. - Тому... хочу зізнатися. Я теж люблю тебе. – Камінь з моєї душі впав. Я сказала те, що останнім часом приховувала від усіх. А в першу чергу, від себе. Але шкода, що це був всього один камінь...

***

Почувши ці слова, Руслан просяяв і потягнув мене на ліжко, обіймаючи й цілуючи, як ненормальний. Наче він і не вірив в те, що колись почує це визнання з моїх вуст. Немов я зробила його найщасливішою людиною у світі...

- Більше ніколи, чуєш, ніколи не бреши мені! – Раптом прошепотів мені Руслан на вухо, міцно притискаючи до себе, так і не розтуляючи обіймів. Ніби я – нереальна, і, якщо він розімкне кільце своїх рук, я зникну. - Не бреши, не ховайся, я все зрозумію. І не зникай ось так, як тоді у лікарні. Я більше не винесу цього... – По моїй спині побігли мурашки, і я заціпеніла.

 Ком став у горлі, заважаючи говорити й дихати. Адже я продовжую брехати Руслану, досі... про себе, про своє минуле. Про те, хто я – справжня. І про те, що я – не Нікі. Не та, у кого він закохався з першого погляду. Господи, що ж робити? У мене перехопило подих, і я розуміла, що зараз не в змозі зізнатися. Я знайшла те, про що мріяла, я тонула у щасті та у взаємній любові, і якщо я зараз відкрию рот і розповім, що Руслан просто дістався мені у спадок, на здачу з блогу-мільйонника, то він... просто розвернеться, грюкне дверима і піде. І буде правий, а я залишуся одна, в холодній та порожній квартирі, з розбитим серцем, ридати на підлозі й проклинати себе. Ні, я не маючи сил так вчинити, нехай моя казка ще триває! Хоч і недовго...

Як шкода, що ми не можемо зазирнути у майбутнє, щоб прийняти правильне рішення. Якби я в той момент не сховала боягузливо голову в пісок, як страус, і не продала душу за зайві кілька годин безхмарного щастя, то можливо, ми би поговорили відверто, і він би не пішов. Але в той момент мій страх виявився сильнішим за мене. І я промовчала, з цієї миті заплямувавши наше «нове загальне життя» першої брехнею. Найважливішою...

Зараз, скільки минуло часу, у мене в вухах досі звучить його тихе: «не зникай... я цього не винесу...»

Пробач, коханий. Я збрехала тобі й в цьому. Скоро мені доведеться зникнути. І розбити твоє серце...