Глава 96

Після мого ідіотського зникнення я відчула себе повністю вичавленою. Мною володіло тільки одне бажання – впасти на ліжко і спати, спати... добу, до самої прес-конференції. Тому я з насолодою залізла під гарячий душ, а потім ковзнула під прохолодні простирадла. І вирубалась на дві години благодатного сну.

Взагалі, по життю, я сплю дуже чуйно. Тому почувши якийсь скрегіт в кімнаті, я прокинулась, але не встигнувши отямитися від сну, перебувала десь на межі двох реальностей.

- Юля? – Заспано промовила я, відчуваючи себе у своїй кімнаті, на квартирі у батька. Немов десь за стіною тато намагається полагодити старий будильник, розібравши його на детальки, і тихо муркоче улюблені пісні Цоя. А в іншій кімнаті горить лампа нічника – там, сидячи з ногами на скрипучому кріслі, накритим пухнастим пледом, моя сестра гортає журнал для молоденьких дівчаток. "Spruce Girl" здається?

І час тече набагато повільніше, і у нас ще старі кнопкові телефони, замість наворочених смартфонів. І ми не рівняємося на інших, незнайомих дівчат з відфотошоплених профілів соціальних мереж, не рахуємо чужі гроші й не плануємо вийти заміж за іноземнці, з розрахунку. А мріємо вийти тільки по любові. Ми з Юлею – втрачене покоління, застрянуте на рубежі «до і після». У більш молодих людей, які з трьох років ганяють в стрілялки з батьківських «Apple» такої проблеми вибору не виникає.

Вони з пелюшок прошиті на кар'єру, на вигідне заміжжя, у них здебільшого відсутні ті почуття, які мучать мене і Юлю. Якою би Юля не була хороброю, не обманювала себе і мене, адже вона теж мріяла не тільки про подорожі на край світу, а й про нормальні стосунки, про сім'ю. Психологи не даремно пишуть, що після вісімнадцяти років спливає «другий перехідний вік», коли людина вже хоче вилетіти з батьківського гнізда і будувати своє власне. Ось у Юлі й почався цей період, щоправда, вона підійшла до питання не з того кінця, міряючи своє життя по чужих глянцевим фото в інстаграмі.

- А хто така Юля? – Почула я лукавий чоловічий голос, і здригнулася, остаточно прокидаючись. На підвіконні почулося ворушіння, потім щось смачно шльопнулось на підлогу. Судячи по звуку, букет квітів у  целофан. А потім на підвіконні видався він – герой мого роману. Який безсоромно зрушив тюль в бік і зістрибнув у центр спальні. Я закліпала віями, думаючи, що мені це все сниться. Руслан поруч, неголений, схудлий, але такий щасливий... недбало одягнений, з квітами... стоп, а як він сюди потрапив?!

- Через вікно. – Заявив мужній мачо, нітрохи не бентежачись, і почав підіймати багатостраждальні квіти з підлоги. Я захлинулася від обурення.

- Руслан, ти хоч розумієш, що сказав ?! Ти в курсі, який у мене поверх ?!

- Звичайно, в курсі! – «Потішив» мене благовірний. - Я ж тільки що через сусідський балкон перелазив. У тебе, до речі, сусіди відмінні. З вогником, такі. Поки я ліз через бильця, погодилися потримати квіточки, щоб я не навернувся.

- Ти не... що?! – На мій сором, я не витримала, і щільніше запахнула на стратегічних місцях простирадло, кинулася на Руслана з кулаками. Але хлопець швидко зорієнтувався, і з посмішкою перехопив мене. Так легко, як пушинку, уклав з «захопленням», обійняв і накрив мої губи своїми в запаморочливому поцілунку. Я розтанула і відповіла на поцілунок...

- Бачиш, все добре, нема чого підіймати бучу! – Оптимістично заявив Руслан, насилу відірвавшись від моїх губ. - Я ж тобі не казав, я в університеті займався альпінізмом!

- Промисловим, чи що? Знаєш, хто ти! – Я затарабанила кулачком по його грудях, і зиркнула на куртку, яку недбало він кинув під троянди на підлозі.

- Знаю! Близька людина! – Гордо заявив Руслан. - А ще, мій милий... Я прочитав смс з вибаченням, що ти мені написала! – Я похитала головою, марно намагаючись стримати посмішку, яка уже почала розпливатися на моїх губах.

- До речі, а тебе хіба ще не виписали з лікарні? – Руслан переможно посміхнувся.

- Ні. Я втік. Я ж сказав...

- Але навіщо?!