Глава 90

- А ти багато чого про мене не знаєш. – Руслан загадково вигинає брови, і шепоче так хрипко, що мене проймає тремтіння. Мене тягне до нього, я дуже хочу його поцілувати... прекрасна ідея, якщо врахувати, який прилипучий грип та інші вірусні інфекції. Тільки... мені плювати на це. - Як і я про тебе.

- Ага. – Останні слова для мене вбили всю красу моменту, і я знову сиджу як на голках. І тут, так не вчасно, завібрував телефон. Я мигцем глянула на екран і побачила «Гір» і з силою натиснула на відбій. Добре, що екран не подряпала. Валеріанку треба починати пити... Руслан повільним поглядом провів очима мій рух і знизав плечима.

- А ти змінилася, Віка. На яхті постійно хапала мобільний, ніби відгороджувалася їм від мене. Вічно щось знімала... я розумію, що ти працюєш двадцять чотири на сім, але у мене в Італії складалося відчуття, що ти чогось боїшся. Ховаєшся від мене. Відгороджуєшся чортовим смартфоном, як щитом.

 Ми пробули разом тиждень, але так і не знайшли часу, ось як сьогодні, просто вимкнути телефони й спокійно провести вечір. Поговорити один з одним відверто. – Справа брала вельми кепський оборот. Запахло смаленим. Я зайорзала і з надією зиркнула в бік дверей, мріючи втекти. Руслан виявився надто розумний. Ні, гірше! Він просто бачив мене наскрізь. Так, не дарма я як відчувала, що ідея привести його в цю квартиру приведе мене до краху...

- А про що нам говорити? – Посміхнулася я так фальшиво, що аж самій стало огидно. - Я ж, відкрита книга. Питай, про що хочеш.

- Та не дригайся ти так. – Раптом м'яко посміхнувся у відповідь Руслан. - Розслабся. Я не буду питати, скільки в тебе коханців було. Або ще всякі каверзні питання, яких так бояться дівчата і хлопці. Хоча, чесно, мені абсолютно фіолетово, скільки у тебе було...

- А прикинь, якщо нікого не було, крім одного хлопця з інституту? – Мене підмивало сказати, але не хотілося виглядати дурепою. Тому що навіть я сама собі не повірила собі в цій ситуації. Як там кажуть дівчата? Кожен хто не перший, той у нас другий. Тьху.

- Про що ж ти хочеш мене запитати? – Замість цього промовила з зусиллям я. Тому що Руслан чекав від мене цього питання.

- Розкажи про себе. Про свою сім'ю, про друзів. – В принципі він правий. Навіть на перших зустрічах, сидячи з хлопцями в кафе, ми викладали один одному своє нехитре минуле – є мама, тато, брати, сестри, де вчилися, де працюємо... і цілком природно Руслану чекати від мене тієї ж відвертості. Тим-більше, він уже розповів свою стислу історію життя. Але я не можу, чорт! Що ж робити? Брехати? Він зрозуміє з півслова! Не той стан, щоб вигадувати небилиці. Мій мозок відчайдушно метався в пошуках виходу, але натикався на тупики. І тут заграла пісня... з Титаніка. І я, як потопельник, схопилася за неї, як за рятувальний круг.

- Ой, я в дитинстві так любила цей фільм і цю пісню! Обожнювала Ді Капріо! – Видала я настільки «цінну» інформацію, і схопила Руслана обома руками за зап'ястя і потягнула на себе, вириваючи з цупкого полону ліжка, на якому він сидів по-турецьки, закутавшись в плед. Руслан здивовано подивився на мене, як на ненормальну, але опиратися не став. Я помітила, він взагалі намагався мені не сперечатись через дрібниці, вважаючи своїм обов'язком виконувати у міру сил дурні, але милі капризи.

«Золотий мужик тобі попався! Цінуй! » – Вліз мій внутрішній голос, але я відмахнулася від нього, спостерігаючи, як Руслан вибирається з пледа. На ньому були надіті старенькі тренувальні чорні штани й майка з величезними вирізами на спині, що облягає м'язи – привіт з елітного спортзалу. Я проковтнула, дивлячись на покрите легким загаром тіло. Відразу видно, людина на Середземному морі відпочивала ... чорт, що ж мене так тягне до нього, як магнітом? Мені йому ще зуби заговорювати, а не ось це ось все ...