Глава 87

Руслан нічого мені не відповів. Це засмутило мене.

Він увійшов в незнайому квартиру і непомітно озирнувся, поки знімав пальто. Віка була у своїй стихії, вона знала тут кожен куточок. Попередила, що крайня вішалка тримається «на соплях», що двері на кухні скриплять. У самих звичайних кварталах на околиці Москви, в простій, не дизайнерської квартири вона відчувала себе, як риба у воді. І це дуже зігрівало Руслана. Можливо тому, що йому й самому завжди була чужа показна розкіш, йому навіть не подобалося у квартирі, яку для Вікі знімав Концерн, на Москва-Сіті, в тих хмарочосах.

Занадто великі кімнати, занадто дорогі меблі, занадто вихолощена, нежива атмосфера... не те, що тут. В найкращому сенсі цього слова – звичайна квартира. Житлова, в якій на видному місці коридору лежить килимок, де спить собака, а в кутку розкидані тапки господині квартири. Руслан не зміг стримати мрійливу посмішку. Справді, чудова ідея – захворіти, щоб потрапити в таке гніздечко, де можна, нехай і на короткий термін уявити, що вони з Вікою живуть разом. Як сім'я. Чоловік і дружина, не медійні особистості, а просто... він приходить з роботи, а його зустрічають сяючі очі Вікі, з кухні принадно пахне пирогом з вишнями, а на руках вона тримає дитину. Хлопчика, так схожого на нього самого.

- Руслан, як ти себе почуваєш? Тобі треба лягти! – Віка з'явилася біля нього, як добрий ангел, і затопала, тягнучи за собою в спальню.

- Гей, красуня, не переживай, я в нормі! – Вузька прохолодна рука ковзнула до його чола.

- Справді, ти змок. Напевно, температура впала. Ти не такий гарячий, як в аеропорту.

- О, ти помиляєшся, дитинко. Я гарячий, як вулкан! – Руслан виразно пограв бровами, а Віка хихикнула.

- Гаразд, вулкан, влаштовуйся тут. Постільна білизна я тобі змінила, і навіть поклала пульт від телевізора, якщо тобі полегшає, і буде нудно.

- Я не дуже люблю телевізор. – Чесно зізнався Руслан, з насолодою опускаючись на прохолодні простирадла. - Краще просто з тобою будемо проводити час. Побалакаємо, згадаємо дитинство, наприклад. Або навіть пограємо в "Ерудит". Ти вмієш?

- Звичайно. – Просяяла Віка, прямуючи до дверей. - Я тебе зроблю, розумник.

- Ну, це навряд чи. – Хмикнув Руслан, згадавши свій IQ, але не став переконувати дівчину.

- Відпочивай, а я поки піду на кухню. Зроблю тобі щось легке. Бульйон, наприклад?

- Краще вишневий пиріг. – Вирвалося у Руслана перш, ніж він встиг подумати. Брови Вікі негайно поповзли вгору.

- Ну гаразд. – Невпевнено промовила вона. - Тобі взагалі-то зараз таке не можна, але якщо ти так хочеш... – Якщо чесно, Руслан хотів обійняти Віку, притиснути до себе й поцілувати. Але з його станом, він не побажав би такого єднання і ворогові. Бацили нещадні. Тому він тільки важко зітхнув, відчуваючи, як відступає биття молоточків в скронях – дякуючи аспірину, повіки наливались свинцем.