Глава 80

Просунутий будильник-термометр, з яким цілком можна було полетіти в космос, безжально горів синім світлом циферблата, відраховуючи години, хвилини, секунди. Руслан зітхнувши, підвівся з ліжка і безцільно пройшовся по кімнаті взад і вперед. Безсоння – його вірна подруга, прийшла невчасно. Завтра складний день, переговори з Сінгапуром, він працював над цим проектом понад рік, і ось, майбутні партнери відгукнулися, а він... як дурень забив на роботу, тому що одна білява столична штучка з величезними зеленими очима вкрала його спокій.

«Очей прекрасних, вогонь я обожнюю, скажіть, що іншого я щастя не бажаю...» - в сусідній квартирі в старенької бабусі практично цілодобово працював телевізор зі старими піснями. Ось, раз на рік і палиця стріляє. Пісня в тему попалася.

Насправді, Руслан не розумів, чому його підкинуло в пів на третю ночі. Все йшло так добре, практично ідеально після тієї випадкової зустрічі з Вікою на вулиці, коли вона ледь не збила його своєю машиною. Так, до цього вона ігнорувала і кинула його, але після тієї зустрічі все кардинально змінилося.

 Все було, як у красивих книжках про кохання – головна героїня розгледіла в ньому особистість і відповіла взаємністю. Спочатку він ледь не зіпсував все своїм приїздом і сценою ревнощів, але і Віка відкрилася йому, з іншого боку. Ніколи би й не подумав, що така тендітна дівчина із зовнішністю феї може викладати самооборону для самих слабких верств населення. Віка –  вона чуйна і щира, вона дійсно думає про інших більше, ніж про себе.

***

Але серце все-одно було не на місці. Ніби відчував фальш. І в голові крутилися жорстокі, але справедливі слова Дема: «не буває так... вчора вона тебе в упор не бачить, а сьогодні дивиться так, ніби ти її друга половина».

- Піду заварю трав'яного чаю з валеріаною. Може стане краще . – Руслан почимчикував босими ногами на кухню і поставив чайник. У лівій руці звично лежав смартфон. Так звана «третя» рука сучасної людини. Ми не розлучаємося зі смартфонами спочатку тому, що нам цікаво. Мозок поглинає нову інформацію. Але потім, рано чи пізно, новини у наших однокласників закінчуються, а від блогів доморощених світил соціальних мереж вже нудило. І здавалося, настав час відкласти телефон і припинити поглинати непотрібну інформацію.

Але ні, не все так просто. В наше життя втручається звичка. Так, так, звичка примушує нас жити з не коханими людьми, тому що ми боїмося залишитися одні. Звичка жене нас на нецікаву роботу, тому що ми боїмося «піти» в розхід " і виявитися некомпетентним у тих сферах, в яких хотіли би працювати. Звичка побути наодинці з собою – найстрашніша. Вона не дає нам відкласти мобільний, адже ми звикли... постійно оновлювати стрічку instagram. Навіть о третій годині ночі, поки ще не закипів чайник. Насправді людина не вінець творіння, вона просто раб. Раб власних страхів і звичок. Руслан звичним рухом руки розблокував екран смартфона і натиснув на яскраву іконку інстаграму.

- Хм, дивно, ніхто о третій годині ночі, не постить новин. І в сторіз тиша. Хоча ні, хтось залив кілька...  Звичайно, це була вона, Вікі. Неясний силует на тлі його букета квітів. Принадна напівусмішка, спеціально впав на очі чубчик, щоб приховати блиск очей і надати більше інтриги фоткам. І остання – букет розпустився темно-червоними трояндами на скляному столику, а ззаду – розстелене ліжко. Дуже розмито, але все ж... Руслан скрипнув зубами й з силою шпурнув смартфон на мармурову стільницю кухні.