Глава 75

«Друге правило самооборони», – залунав у моїх вухах невблаганний голос першого тренера, - «нікому не вір. В першу чергу самій собі. Як тільки ти отримаєш перевагу, твоє тіло перше тебе зрадить. Розслабиться, і пропустить удар. Не дай собі шанс програти, Вікторія. Твій мозок сильніше тіла...»

Зусиллям волі, я включила мозок. І зафіксувала іронічний вираз обличчя.

- Зраджую? Значить, ми вже зустрічаємося, Междієвський? Для мене це новина... ну да ладно. Опустимо момент, як саме ти вистежив мене. Думаю, в цьому замішаний якийсь хакер блондин модельної зовнішності. Але повернемося до твого приїзду. Ну що, ти розчарований побаченим? – Якщо чесно, на його місці я би розчарувалася, якби приїхала до красуні блогерші, а замість неї застала зачухану сіру мишку, навіть без туші на віях і блиску на губах. І з волоссям, стягнутими в хвостик – для зручності, запакованих  під перуку.

- Ні. – Знову заговорив Руслан, і я майже фізично відчувала його збентеження. І продовжила тиснути.

- Ти повторюєшся і стаєш нецікавим. – В моєму голосі прозвучали нотки невдоволення. - Що ти бачив? – Не дай бог, він дивився на мене в перуці, або бачив, як я виходжу з батьківського дому, тоді мені кінець.

- Бачив, як ти вчила дівчат самообороні. – Просяяв Руслан, і в мене від серця відлягло. Я була в капюшоні. Хоча би цей раунд – за мною. – Вікі, я і не здогадувався, що ти така...

- Яка? – Нарешті, дозволила собі  я посміхнутися. – Дурна? Дивна? Смішна альтруїстка?

- Ні, навпаки. Самовіддана і смілива. Допомагаєш іншим. – Я виразно бачила, як в очах Руслана здивування змінилося на повагу. І від цього в моїх грудях запорхали зрадницькі метелики.

- Спасибі. Але це дрібниця. Вірніше, ні, не так. Мені це в радість.

- Пішли погуляємо? – Раптом простягнув мені руку Руслан і я зам'ялася. Прогулянка по моєму районі – не кращий варіант для конспірації. Ще зустрінемо сусідів, видадуть мене з потрохами... а, була не була, ніч на дворі, які сусіди!

- Пішли! – І я сміливо поклала свою долоньку в його широку гарячу долоню.

***

Бувають в нашому житті такі моменти, які на перший погляд не заслуговують уваги. Ми з Русланом просто йшли вперед по вузьких розбитих стежках, які колись знали кращі часи. Колись тут планували розбити парк, але фінансування не вистачило. Ось і залишилися на пам'ять – ледь помітні стежки, на яких влітку зазвичай спотикалися матусі з колясками. А ще подекуди виднілися прості дерев'яні лавки з виламаними спинками. І залишки «кріпосних стін» – то колишні тенісні корти, то старий літній кінотеатр.

Ми з сестрою часто в дитинстві бродили по цьому не відстроєному парку, уявляючи себе то безстрашними разбійницями, то ніжними принцесами. Кожному часу – своє. Ми виросли, і вже моя сестра десь тут гуляла з хлопцями та цілувалася крадькома біля кущів дикої шипшини. Я ж вважала за краще гуляти в інших місцях, сама не знаю чому. Можливо, щоб не оскверняти пам'ять дитинства – порожніми, беззмістовними зустрічами.

 Це місце з невідомої причини було мені дороге. Можливо тому, що я ще пам'ятаю, як  цими стежками гуляли ми з мамою. Тільки удвох. Мама сміялася і кружляла мене, а сонце сліпило очі, і я була тоді так по-дитячому безтурботно щаслива. Я посміхнулася про себе. Нарешті, прийшов момент, коли я готова поділитися «своїм» місцем з чоловіком. І я вірю, що це – не випадково. Що навіть, якщо я розповім свою історію, він не посміється наді мною. Не образить незграбним виразом жалю або співчуття. Він просто розділить зі мною і печалі та радості. Не назавжди, хоча би сьогодні.