Глава 70

Ці спогади дуже цінні для мене, так само, як і пам'ять про поїздку в Ізраїль до мами. Спогади про моє навчання крав мага, дуже складному, але сформували мене як особистість. Яскраві листівки минулого в голові, які не замінять ніякі вихолощені фоточки в інстаграмі. Я посміхнулася спогадами й подивилася на годинник. Відео і фото контенту було предостатньо, я вже поставила викладку на таймер і відключила повідомлення на телефоні.

 Мій блог розривався від реакцій на сторіз, від повідомлень в дірект, від коментарів, лайків, та інших показників успіху. Я обіцяла Гіру все це переглянути ввечері й відреагувати на частину, ощасливити деяких шанувальників мого блогу і безпосередньо «Вікі» - загадкової особистості, в яку я поступово перевтілююся. Але все потім. Зараз у мене в планах – сім'я. Справжня сім'я. І клуб, самооборона з дівчатами. Я повинна попередити, а не зникнути, як остання скотина. Тому, подивившись на годинник, я схаменулася і тихенько покликала Мію, яка дрімала на сусідній лавці:

- А-у, спляча красуня, підйом. Мені пора.

- Що, так рано? Ще й сьомої вечора немає. – Дівчина піднялася і сіла, солодко позіхнувши. – Я думала, ми кави підемо вип'ємо після процедур.

- Вибач, сьогодні у мене плани. Особисті.

- Ну гаразд, особисте – це святе. Здорово провели час, скажи? Шкода, на шопінг не встигли.

- Не страшно. Днями виберемося. Я до речі, ввечері маякну тобі, коли пост про твій інста-блог викладу. Будемо робити й з тебе зірку. – Мія аж почервоніла від задоволення.

- Ой, спасибі тобі велике, Віка! Ти така добра до мене. – Я тим часом помахала їй рукою, запригуючи в модні вельветові штани від Гуччі та об'ємний светрик з прорізаними плечима. Ще кілька хвилин, і я їду в машині, розрізаючи темряву світлом фар, і чомусь нервую. Дивно, я ж їду додому. До тата і Юлі. До дівчат з самооборони. Чому у мене на душі неспокійно?

 Десь всередині я знала відповідь. Я просто ненавиджу брехати. А мені доведеться прощатися з ними на три місяці й брехати. Брехати про те, куди я пропадаю, чому зі мною не буде зв'язку, говорити мільйон виправдань. А я страшенно не люблю це робити. Я зітхнула і, наче у відповідь на мої молитви, мій телефон задзвонив. Незнайомий номер. Я вдарила по гальмах і раптово затремтівшими руками взяла трубку.

- Алло?

- Здрастуй, принцеса. Як твої піддані, як твоє королівство? Бачив сьогодні сторіз і дуже радий тому факту, що твоє запалення хитрості минуло. – Я зловила себе на тому, що посміхаюся, як дурочка, вже від того, що чую його голос. Руслан! Все-таки зателефонував. Знайшов номер. І нехай маринував мене кілька днів, але... не зник з мого нового життя. Головне, пам'ятати, що я Вікі. Не піддатися на магію голосу, не повестися на зігнуті в лукавою посмішкою губи.

- Привіт, красень. І у блогерів повинна бути відпустка. Передплатники не зрозуміють, тому довелося прибрехати, що я хвора. Грип, як виявилося, хороша ідея для паузи в соціальному житті блогу. Зате тепер я знову в строю. Як там твій винахід століття? Нобелівську премію скоро видадуть?

- Приємно чути, що ти цікавишся моїм життям так само активно, як я твоїм. – І знову цей дивний сміх на тому кінці дроту. Я зловила себе на тому, що качаю головою.