Глава 64

- Я не можу зараз пояснити. – Зам'ялася я. - Та і я погано знаю тебе. Це всього лише збіг образів ...

- Ей, не давай задню, договори хоч щось! – Було видно неозброєним оком, що я заінтригувала його.

- Ти, як і він – цілісна особистість. Це все, що я можу поки сказати. – Мило посміхнулася я, завершуючи нашу бесіду, ставлячи на цьому жирну крапку. Звичайно, Руслан хотів би продовжити її, але розумів, що тиснути марно. Вікі вислизала від нього, як моторна рибка в чистій воді озера, а він продовжував ловити її, нескінченно терпляче, голими руками, як його вчив батько. Рано чи пізно він зловить її. Тут головне – терпіння і віра. І того, й іншого у Руслана було хоч відбавляй.

- Давай я заберу у тебе сплячу красуню. Ходімо зі мною. Ти повинна познайомитися з Россманами. Тільки не здавай мене, будь ласка. Не розповідай сьогоднішню історію.

- Ти можеш на мене покластися. – Серйозно промовила я й оніміла, коли його губи торкнулися моєї щоки в найлегшому поцілунку. Його губи видихнули прямо мені в губи, зовсім поруч, обпаливши шкіру: «спасибі ...»

***

Серце зрадливо йокало, коли я підіймалася по сходах на другий поверх, слідом за Русланом, який дбайливо ніс на руках заснулу дівчинку в смішному рожевому комбінезончику. Йому так йшла роль тата...

Дзвінок у двері не змусив довго чекати нас. Вхідні двері відчинилися майже миттєво, і нас прямо затягли в будинок, можна сказати, силоміць. Я мигцем встигла помітити симпатичну молоду жінку з довгим темним волоссям, недбало перекинутим на одне плече, донезмоги стривожено схопивши з наших рук сплячу Єву. І неймовірно красивого, як з іншої планети чоловіка, який зараз виглядав так, наче він спадковий дворянин, який оголив шпагу на смертельній дуелі.

Але його краса чомусь відштовхувала мене, він здавався холодним і жорстоким, як уламок криги, що зірвався з вершини гори, і нісся по гірській річці вниз, до водоспаду. Чи то Руслан винний, його краса не настільки класична, зате чарівності в рази більше, ніж у Россмана. На Руслана хотілося дивитися. Від розгніваного Россмана – бігти, причому як можна далі.

- Проходьте, гості дорогі. – Жінка, нарешті, посміхнулася, і обличчя її немов осяяло внутрішнім світлом, коли вона притиснула до грудей доньку. - Я зараз повернуся, покладу Єву і приєднаюся до вас. Дем, розберися тут. – Останні слова прозвучали не дуже ласкаво. І красень чоловік грізно насупив брови у відповідь.

- Я розберуся. – Його голос звучав одночасно й низько, й оксамитово, він навмисне розтягував слова. На відміну від Руслана, чия мова була злегка уривчастою і різкою, але більш мелодійною. - Зараз я так розберуся, що мало не здасться. – З цими словами Дем від душі засвітив запотиличник своєму другові. Руслан поморщився, але й не пікнув, розуміючи, що заслужив.

- Тебе що, брати трубку мама не навчила? – Було видно, що Дему хочеться додати ще багато нецензурних слів, але при дівчатах він стримувався. З усіх сил. - Нафіг тобі телефон, якщо ти не відповідаєш на дзвінки?! Ти на годинник дивився, друже?!

- А що я? – Зніяковіло вякнув Руслан. - Ми загулялись.

- Я бачу! Я думав, що посивію за ці три години, і мені більше не доведеться робити мелірування! – Здається, громила трохи відійшов від шоку і навіть спробував пожартувати. - Еллі зателефонувала тобі п'ятдесят разів, перевір вхідні!

- Пробач, Дем, ну винен. Наступного разу бери телефон у цієї милої дівчини. Її звуть Нікі. Вона як раз з телефоном не розлучається. Вона – дуже популярний блогер. Знайомся.