Глава 57

Пара годин нескінченного стирання і нанесення косметики, і мої щоки засвербіли. Мія змилостивилася і відпустила мене додому, вірніше до Алекса в передмістя. Він, до речі, злиняв вже через п'ятнадцять хвилин нашого з Мією уроку візажу, під приводом збору інформації для мене. Я зітхнула. Я втомилася, а вдома у Гіра мене чекав гарячий обід і неоране поле роботи. Наприклад, вагон і маленький візок відео і аудіо записів, які Гір зуміє за цей час зібрати для мене. Ніч обіцяла бути безсонною. Вивчити, запам'ятати, спробувати змодулювати голос максимально схоже, щоб не сісти в калюжу перед викладачем акторської майстерності, який повинен за тиждень разом з Мією зробити неможливе. Повністю перетворити мене у Вікі.

- Ти молодець, Вікторія. – Неголосно промовила Мія, ретельно змиваючи косметику з кистей. Я допомагала їй в більш грубій роботі, підмітаючи підлогу. Ми методично знищували всі сліди нашого з нею перебування в салоні. - Ти дуже непогано робиш макіяж, схоплюєш на льоту. Але твоя специфіка роботи дуже дивна. Я багатьох візажистів вивчила, і помічаю це з першого погляду. Поділишся секретом? – Я хмикнула і смикнула плечем, відставляючи віник трохи далі.

- Ти вважаєш мене ненормальною.

 Мія присіла на перукарське крісло і від душі розсміялася.

- Слухай, після вашої з Алексом витівки мене важко чимось здивувати! Розколюй, горішок!

- Я просто у вільний час іноді малюю. – Я підійшла до вікна й обережно розсунула жалюзі. На вулиці вже сутеніло. Я задумливо подивилася на під'їзну доріжку біля салону. Там стояло всього два автомобілі, більше схожих на космічні кораблі в мініатюрі. У марках авто я не розбиралася, але завдяки життю з мамою в Ізраїлі, я навчилася водити та розпізнавати ціни на машини з першого погляду. Загалом, вони не тільки були схожі на космічні кораблі, вони й коштували відповідно...

- Круто. У художці вчилася? – Я кивнула, не обертаючись. Не хотілося розвивати тему. Це була одна з «нездійснених мрій». Одна з мого майже нескінченного списку. Адже до п'ятнадцяти років я «подавала надії» в художній школі. Але батько відрядив мене робити з цього профілю в Академію Мистецтв. Напевно, мав рацію. Хто я? Звичайна посидюща дівчина, любила вечорами малювати.

 Так, у мене виходило, але ні один вчитель не бачив у мені іскри геніального таланту. Я би не стала другим Пікассо або Айвазовським. А навіщо тоді старатися? І я закинула, знайшла себе в іншому, загорілася самообороною і навчанням дівчат, якоюсь мірою зробивши помилку. Я забула, що порятунок, що потопає – справа рук самих  потопаючих. Я можу дати їм лише інструмент у руки, навчити навичкам. Але я прекрасно бачила, що дев'ять з десяти моїх учениць повертаються додому і потрапляють в те саме болото. І для них нічого не змінюється. Тому що вони бояться ризикнути й постояти за себе. Вони бояться, так само як я злякалася зазнати поразки у створенні картин, і втекла ще до перших труднощів. А можливо, моє життя склалося би щасливішим, ніж зараз.

- Тоді ти би не стояла зараз в моїй студії. – Почула я голос Мії та фарба сорому залила мої щоки.

- Я що, базікала вголос?

- Так, але не переживай. Нічого кримінального я не почула від тебе. Всі ми робимо помилки. Йдемо на поводу страху. Але подумай про те, що ти не побоялася прийняти спадщину Вероніки, і зараз стоїш тут. Готова прийняти бій.