Глава 42

- Цікаво, а я думала тебе, як і мене звуть Віка.

- Вікі. – Поправила нова знайома. - Ні, це сценічне ім'я. А Ніка – для друзів.

- Швидко ж ти записала мене в подруги. – М'яко промовила я. Ніка зітхнула.

- Я вже казала тобі, у мене мало друзів. – Ваня вибрав саме цей незграбний момент, щоб з'явитися перед нами. Пес з гордим виглядом волочив по землі замучену сумку.

- Ех, а це Шанель. Була. – Зітхнула Вероніка і нахилилася до собаки, щоб потріпати його по маківці. - Спасибі, Ваня. Ти світовий пес.

Я мовчки спостерігала за тим, як вона методично перетрухнула сумку і невдоволено спохмурніла.

- Ну звісно. Ні телефону, ні грошей. Хоча гаманець на місці.

- Ти знаєш цього хлопця?

- У перший раз сьогодні побачила. Але добре запам'ятала. Опишу в поліції, коли буду писати заяву і давати свідчення.

- Якщо що, я як свідок, до твоїх послуг. – Вероніка стомлено посміхнулася.

- Спасибі. Але все – завтра. Підемо? –  Вона взяла за нашийник пса, сперлася на мене, і ми повільно побрели в ніч, у напрямку до дому.

***

Ніч здалася мені схожою на дитячу іграшку – калейдоскоп. Безліч дрібних осколків, різних кольорів та форм, що складаються в одну просту картинку. От Вероніка проходить в зал і здивовано озирнувшись, шепоче: «тут так затишно». І я озираюся разом з нею, немов у перший раз бачу молочно - бежеві стіни, на яких висять картини різнокольоровими каменями, зроблені руками Каті. Я наче вперше тону босими ногами в пухнастому золотистому килимі й закриваю важкі штори, трохи не сучасні, але дуже підходящі до інтер'єру кімнати. І тут магія розсіюється, я знову – у звичній кімнаті, яку я допомагала обставляти сама, в якої є часточка і моєї душі, відбиток моєї особистості.

- Стільки незвичайних речей, –  Вероніка бережно взяла з полиці фігурку якогось божка, яку Катя і Вітя привезли з Індії.

- Так, мої друзі люблять подорожувати. Підемо на кухню, там вони зберігають аптечку. Я перебинтую тобі ногу, поки вона зовсім не розпухла.

***

... Такий це все прикол – Ніка сидить на високому барному стільці, поки я звично затягую еластичний бинт. Видно, що їй ніяково, хоча я не розумію причини. Це ж так природно – допомагати людям. І я з дитинства не гребувала роботою та допомогою для інших.

- Встань, будь ласка. – Попросила вона, відводячи очі. - Ще раз дякую. Для мене ніхто з дівчат таке не робив.

- А я вічно бинтую коліна. – Я знизала плечима, прибираючи бинт в аптечку і присіла поруч на стілець. - Буває й щось гірше.

- Ти медсестра? Або лікар? – В очах Ніки засвітилося цікавість. Я похитала головою, розсміявшись.

- Ні, що ти, все набагато прозаїчніше. Я всього лише офісний клерк в одній адвокатській конторі на околиці Москви. Але у вільний час я викладаю на курсах самооборони для дівчат. Безкоштовно. Всі мої учениці небагаті, затиснуті й закомплексовані.