Глава 35

Коли Микита повернувся до їхнього столика і вибачився за затримку, Ніка вирішила не загострювати увагу на тому, що їй було неприємно сидіти одній, як прив'язаною, чекаючи його. Хто вони, по суті, один одному? Навіть не закохані, не хлопець з дівчиною... так, друзі мимоволі. Від нудьги. Як дивно, все-таки, доля іноді зіштовхує людей...

- Попросиш рахунок? Мені пора.

- Так, звичайно, я підкину тебе до дому. – Безапеляційно заявив Микита. Ніка знову зам'ялася.

- Ти ж не хотів, щоб нас бачили разом...

- Слухай, ми нічого поганого не робимо. Лише спілкуємося. Тим більше, вже майже десятя вечора, я не можу дозволити тобі добиратися додому одній. Раптом що трапиться.

- Микита Сергійович, ви такий турботливий і галантний, прямо мрія будь-якої дівчини. – Посміхнулася, здаючись під його натиском, Вероніка. – Але існує ж таксі? Гаразд, здаюся. А то ще незалік завтра отримаю з ваших рук за впертість. Підемо.

 Микита приклав телефон до термінала, оплачуючи рахунок, і граючи ключами, попрямував до виходу. Вероніка йшла слідом.

За дверима, Ніка зіщулилася від холоду, що охопив її. На місто опустилася ніч, обережно, немов чорна кішка, ступаючи на м'яких лапах. Микита завів мотор і в затишному мовчанні молоді люди виїхали на дорогу. Микита не любив включати радіо, і Ніка поринула у свої думки, не нав'язуючись до нього з розмовами. Вона пару раз вже каталася разом з ним з ресторанів, та адресу він знав. Все йшло як зазвичай, але Ніка краєчком свідомості вхопила те, що сьогодні він вів машину більш різко, дьоргаючи, не так як  у минулі рази. А ще, втягнувши повітря, їй здалося, що від нього трохи тхнуло алкоголем.

- Ей, ти що пив?! – Сіпнулася Ніка, але Микита лише знизав плечима.

- Всього один коктейль, з одним типом у барі. В чому проблема?

- В тому, що ти порушуєш закон! Так не можна чинити! Зупини машину!

- Ти що, зовсім очуміла? Ще поліцію виклич, блін. Це ж дрібниця! – Це були останні слова, які запам'ятала Вероніка з того вечора. Вони вже десять хвилин, як з'їхали зі жвавої вулиці на якусь занедбану невелику трасу, з'єднану з лісовим масивом. Ні нормального освітлення, ні камер спостереження... і тут Микита різко вдарив по гальмах, які противно взвизгнули.

- А-а-а! – Як крізь вату почула власний крик Ніка, і перед очима встала темна тінь, вискочила прямо перед автомобілем. Тінь, яка набула обриси людської фігури... але природно, машина не зупинилася миттєво, і Ніка відчула, як до горла підступає нудота, від звуку удару цієї самої людської фігури об бампер автомобіля.

- Ні!!! – Вона, як укопана, вчепилася в приладову панель, а Микита, замість того, щоб вийти з машини, викликати швидку допомогу та поліцію, раптом завів мотор. Вильнув убік і вичавив газ. Вероніка розкрила очі та провела очима відкинутий до узбіччя силует, і перевела погляд на блідого від страху і закусившого губу Микиту, який гнав, як божевільний.