Глава 33

Микита сьогодні не просто запізнювався. Він конкретно затримувався. Вероніка вже встигла облазити весь невеликий триповерховий ТРЦ неподалік від університету, поміряти й сукні, і навіть чоботи. А ще купила абсолютно марну велику шпильку, і зараз кукувала в кафетерії в ТРЦ, потягуючи капучіно і косячись на зап'ясті. Їй вже набридло, вона збиралася допити каву і черкнути Микиті смс про те, що зустріч варто перенести, як мобільний, нарешті, ожив.

- Привіт! Вибач, на роботі дурдом якийсь сьогодні творився. – Голос Микити пролунав злегка роздратовано.

- Може, ти втомився, і варто перенести зустріч? А то я без машини, до Червоної пішки добиратися – так собі ідея. Подивися, вже стемніло.

- Слухай, забий. Час дитячий. Мене все дратує, я хочу поговорити й розвіятися. Ти де? Я на колесах, заїду за тобою.

 Ніка завагалася, перш ніж відповісти. Зазвичай, вони самостійно добиралися до людних місць, щоб не кидати тінь один на одного. Професія Микити зобов'язувала, так і Вероніці не дуже хотілося чуток про те, що вона спить з викладачем. Боже збав, в їх університеті репутація – найперше діло. Але з іншого боку, в ТРЦ – нікого зі знайомих, хто дізнається про те, що Микита її підвіз на своїй машині? Адже вони не роблять нічого поганого.

- Ну, давай.

- Через п'ятнадцять хвилин буду. Ти де?

- На третьому виході з ТРЦ Красуня. Біля стоянки. – Ніка відкинула сумніви, хоча всередині неї копошився дивний клубок страху і бажання все скасувати. Чому? Погане передчуття? Але Вероніка не вірила у все це, тому лише відмахнулася, допиваючи свою холоду каву .

***

Молодий викладач хвацько підкотив до стоянки на пошарпаному БМВ чорного кольору і з посмішкою відчинив перед Веронікою двері.

- Сідайте, мила леді. Прокатаю з вітерцем!

- Микита Сергійович, ви уявляєте себе великим гонщиком? – Закотила очі Вероніка, обережно сковзнувши на прохолодну шкіру сидіння.

- Завдяки твоїм розповідям про залаштунки гонщиків, я вже розгубив добру половину своїх ілюзій!

- О, Костя вже питав у мене, чи не пишу я книгу про перегони, раз так докладно розпитую його про будні «формули один».

- Та що ти? – Микита блиснув білозубою посмішкою і вичавив газ. Ніка похитала головою.

- Ну звичайно, підтримала легенду! Я ж не можу здати свого улюбленого викладача! – Микита зміряв її дивним поглядом темних очей, у глибині яких горіло полум'я, але промовчав і зосередився на дорозі.