Глава 24

«Ти захворів нею» – хитав головою Дем, і відмовився спонсорувати його особисте божевілля новою інформацією про Вікі. Але Руслану вистачало і того, що б'юті блогерка викладала у відкритому доступі. Єдине, що він попросив у Даміра – дізнатися адресу її будинку та номер квартири, щоб відправити букет троянд з карткою, на якій Руслан коротко написав про факт їх знайомства і дав свій особистий мобільний номер. Йому ніхто не відповів і не передзвонив... але Руслан не впадав у відчай.

 Він педантично відібрав світські заходи, на яких було заявлено присутність Вікі, і записався туди. Його прийняли з радістю, зазвичай Междієвського на такі раути й калачем не було заманити, а тут... «щось у лісі здохло», заявив товариш Руслана з України, коли одного разу вони зв'язалися спілкуватися з Междієвського у WhatsApp.

Ніч пролетіла непомітно, але Руслан так набрид товаришеві зі своїми романтичними переживаннями, що той додав його в чорний список. Дамір поки тримався, хоча було явно видно, що він шкодував Руслана, і кожну його невдачу й прокол на любовному фронті, він сприймав близько до серця. Він навіть наплював на етику і порадився з дружиною, розповів усе, як є, про Руслана і його марні спроби зближення з інста-дівою. Еллі тільки зітхнула.

 Її вердикт виявився невтішним: «насильно милим не будеш». Вікі продовжувала «не помічати» Руслана на вечірках, на які він тинявся із завидною завзятістю і досить уміло відшивала, ігнорувала та уникала. Він просто був їй не цікавий, але Руслан все ніяк не міг змиритися. Вікі стала його нав'язливою ідеєю, нездійсненною мрією. Хто б міг подумати, що ще через півтора місяця його мрія звалиться йому прямо в руки. Тільки всі ми – і я, і Вероніка, і Руслан, всі ми зазвичай забуваємо – сучасний світ не простий, і він – зовсім не те, чим здається на перший погляд...

****

Півтора місяця тому, Вероніка...

Черговий букет від вже відомого дарувальника, прикрасив стіл Вероніки. Вона втомлено зітхнула й останній раз сфотографувала його, щоб викласти в сторіз. І чхнула, божественно. І потерла тильною стороною долоні перенісся. У двері задзвонили.

- Привіт нездужуючим! – Подруга влетіла в кімнату, немов вихор. Ураган. Вероніка знову чхнула.

- Знаєш, Машка, дивлячись на тебе я починаю розуміти, чому тайфуни називають ласкавими іменами.

- Чого? – Подруга витріщила на Вероніку очі. Та тільки махнула рукою.

- Як я могла забути, ти ж у нас, і не виходиш з образу Еллочки Людожерки з відомого фільму нашого дитинства.

- Будеш жартувати, інтелектуалка, сама в наступний раз підеш купувати квитки на літак і оформляти свою паперову лабуду. – Маша образилася і сіла з ногами на диван, підкреслено уважно дивлячись в мобільний.

- Вибач, мила, нерви не витримують. Зриваюся на близьких. Переживаю, що моя втеча на Балі зірветься. Що мій шеф, який має щодо мене феноменальний нюх, прочитає думки й не випустить із країни. – Вероніка підійшла до дивана впритул, обіймаючи подругу. Та відтанула дуже швидко і заусміхалася.

- Та кинь, що він тобі зробить! Паспорт твій з'їсть?

- Це найменше він буде злий. – Знову зітхнула Вероніка.

- Розкажи краще, що там з документами? Тобі видали? Проблем не виникло?

- Дитинко, у мене всюди свої люди. Крім того, з тими грошима, що ти видала мені на хабар, бюрократи готові були взяти у мене з рук, замість того, щоб чинити опір. – Підморгнула Маша. Дійсно, існують такі унікальні люди, як вона, у яких справжній талант – домовлятися. Маша з таких. Скажіть їй, принести Тессеракт з всесвіту Марвелл, і то – вона організовує. Покряхтить, звичайно, поскаржиться на початку нездійсненне завдання, і  зробить.