Глава 20

Вечірка Beintop - півтора місяця потому ... Вікторія.

- Справа не в тобі, справа в мені. – Промовив мій молодий чоловік сакральну фразу і втупився на мене так, немов я перетворилася на жабу. Теж мені, прекрасний принц вишукався! Тьху! Дивитися гидко на те, як він викручується, намагаючись якомога акуратніше кинути мене і не отримати в щелепу. Даремно боїться! Маленьких не б'ють – ось мій девіз. Я притулилася спиною до дерева і спохмурніла. Надворі накрапав огидно холодний дощ, сутінки згущувалися над містом. На роботі затримали, на побачення я запізнилася... можливо, краще взагалі б не ходила. Тільки вечір втратила. Краще вдома гарячого какао з зефірками би випила.

- Прости мені мою різкість! – Продовжував промовляти мій «прекрасний принц», а я, в який раз задумливо зітхнула, не розуміючи себе. Ось уже півтора місяця я не могла дивитися на нормальних звичайних хлопців. Мене точно зачаровував той нахабний молодий мажор з вечірки Beintop. Я виявилася зайвою на тому святі життя, але й існувати в моєму звичному «болоті» повсякденності вже не хотіла. Тому дрейфувала потихеньку, борючись з відчуттям, що скоро щось зміниться.

 Ніколи не пишалася своєю інтуїцією, тому тверезо оцінювала свої можливості. Так продейфувати в очікуванні змін, до пенсії можна, треба діяти. Я залучила усіх друзів моїх подруг, мріючи зустріти горезвісний «клин», яким зможу перебити безплідні мрії про безіменного молодого винахідника, якого запросила на білий танець тієї ночі. Але «клин» не перебував. Ось вже третій кандидат зливався, дізнавшись про моє незвичайне хобі – навчання самообороні молодих дівчат, таких як я. Ніхто навіть не хотів слухати мої мотиви, всі чоловіки тупо збігали. А я, у свою вічну тягу до справедливості, не збиралася змінювати своїм принципам заради того, щоб мій так званий «майбутній молодий чоловік» міг відчувати себе крутим і важливим на моєму крихкому тлі.

Ну вже ні! Я роблю добру справу і не збираюся від нього відмовлятися. Я пам'ятаю кожну дівчину, яка зі сльозами на очах дякувала мені за те, що вивчилася мінімальним навичкам власного захисту. Їх, звичайно, було небагато. Одна змогла відбитися і втекти від напавшого на неї наркомана пізно ввечері, йдучи через занедбаний дитячий садок. Ще дві вбереглися від домашнього насильства, врятувалися самі й витягли своїх дітей. Чесно, я плакала разом з ними, обіймаючи і радіючи з того, що змогла хоч трішки, але змінити їх життя на краще. Я не лікар, я не рятую життя. Зате я можу навчити їх першим принципам самооборони.

- Я не поранив тебе?! – Мій невдалий залицяльник, трохи сам не заплакав від мови, яку я, до свого жалю, прослухала. Я тільки знизала плечима.

- Ні, що ти. Просто стою і думаю, ну і місце для розставання ти вибрав, Кирило. Прямо біля смітника. Звичайно, я розумію твій підсвідомий потяг... яке відноситься до того сміття, що ми з тобою споглядаємо за два кроки від себе. Але тут я тобі не помічник, я інша. Тому давай просто – ми не підходимо один одному, і розлучаємося. Все, крапка. – І залишивши свого, тепер вже колишнього хлопця, з яким ми зустрілись рівно тиждень, я розвернулася і пішла вперед, не озираючись.

 Безглуздо це. Молодий чоловік сто відсотків стоїть, як укопаний, на тому ж місці, широко роззявивши рота, та дивиться мені вслід. Звідки я знаю? Та я просто вже два рази так розлучалася за останній місяць. В ті рази я оглядалася, і... можливо, щось відчувала. А тут? Я знизала плечима. Нічого страшного, правда на  душі порожнеча. І оце почуття самотності.