Глава 18

І я відчула внутрішню спорідненість з ним – така ж неприкаяна я бродила по ресторану ввечері, ховалася за фікусом і без успіху намагалася завести діалог з сусідками по столику. Так само нерозумно і смішно я виглядала, як цей незнайомець, який все не йшов з танцполу, немов чекає, що жорстока красуня до нього повернеться. Будемо чесними, гримуча суміш – жалості, ганебного потягу тіла, і трохи останнього «космо» сама підняла мене на ноги й повела до чоловіка. Діджей оцінив обстановку і перемкнув пісню на якусь  повільну, і я нервово посміхнулася, дивлячись прямо в очі незнайомця. Вони здавалися такими далекими й холодно-сірими, наче скелі, немов краплі осіннього дощу, розчиняються в Тихому океані.

- Білий танець. – Прошепотіла я, підійшовши дуже близько до нього і вклала тонкі, раптово похололі пальці, в його великі руки. Чоловік моргнув, приходячи в себе, і стиснув мої пальці напрочуд сильно. Незнайомець не був білоручкою – я відчула мозолі на його долонях. І він умів танцювати, але від несподіванки майже відразу наступив мені на ногу. Я вела у цьому танці так само зухвало, як знайомилася. І не могла позбутися відчуття нереальності того, що відбувається. Я заткнула за пояс не тільки Попелюшку, а ще й Сплячу Красуню з Маліфісентою на додачу! Тільки на відміну від Попелюшки з казки мені не треба тікати опівночі. У нас попереду весь ранок...

Чоловік галантно закружляв мене у кінці танцю, перш, ніж різко спустився з небес на землю:

- Вікі, ти?

- Так! – Видихнула я, не розуміючи, звідки він мене знає. Але його дивні, чаклунські очі, весь танець прожигавши мене, враз похололи.

- Ні! Ти – не вона.

- Хто вона? – Не зрозуміла я. І обернулася, розуміючи, що зараз він дивиться не на мене, а крізь мене. І побачила її. Жорстоку красуню, що кинула його посеред їх танцю. Весь цей час, поки ми кружляли, поки я мріяла, дурненька, він дивився на мене і бачив її. Я наїжачилася:

- Пити менше треба! Я – це я!

- Що ти тоді робиш поруч зі мною?

 Фарба кинулася мені в обличчя. Я ще сама не розуміла, від гніву або збентеження. Адже я дійсно сама приперлась, нав'язала своє суспільство... але гнів, підігрітий трьома коктейлями, переміг.

- Тебе рятую. Від ганьби тутешнього суспільства. – Незнайомець різко втягнув у себе повітря і спохмурнів. Здається, я примудрилася його образити.

- Це означає, з жалю підійшла? Подачку кинула? Ти на себе подивися! «Ванілька». Ти з дев'ятнадцятого століття втекла?

Я зойкнула від образи. Непрохані сльози так і норовили бризнути з очей після його принизливого «Ванілька». Безглузда, наївна дівчинка, яка дивиться на світ через рожеві окуляри. От значить, як я виглядаю з боку? Ще й по платтю проїхався... даремно я вирішила випендритися, треба було брати в оренду те, найдорожче, Шеррі Хілл, зі стразами, а не ось це, самобутнє, блін. Спасибі, хоч не сказав, що я його у бабусі дістала зі скрині.

- Та пішов ти! – На жаль, це все, що я спромоглась видати у відповідь в той момент. Негусто, згодна. Зате я не розплакалася, висмикуючи пальці з його рук, які досі, міцно стискали мої руки. Не плакала я, ганебно збігаючи з ресторану, відмахуючись від надто уважного адміністратора. Не плакала, але і не оглядалася, тому так і не дізналася, пішов за мною цей «прекрасний принц» чи ні, повністю провалив свою роль.