Глава 10

Руслан зітхнув, він давно випав з моди, але не шкодував про це, поринувши в науку. Тому дивився на всіх новомодних блогерів, селебріті, як на істот з іншого світу. З цікавістю і добре прихованою гидливістю. Хто вони такі? Що несуть у світ цінного? Ось Еллі, наприклад, дружина Даміра - світова жінка. Вона працює нейрохірургом в престижній клініці Лондона, береться за складні та незрозумілі випадки, і найчастіше виграє у сутичках зі смертю.

Повага до неї, у Руслана було безмірною. Як і до Дема, хоча він часто глузував над ним, але дуже захоплювався в глибині душі його цілеспрямованістю і талантом у програмуванні. Дамір у свої тридцять вже отримав премію Тюрінга, і ніколи не відкривав, де і на кого працює. Якщо чесно, він тільки з жалю погодився на чверть ставки й зарплату в компанії , адже його стан обчислювалася декількома нулями.

 Його друг являв собою класичне «поєднання непоєднуваного» - він був холодний і замкнутий, відкриваючись лише самим близьким людям і сім'ї, але в той же час вмів грати на публіку, майстерно одягаючи маску красивого багатого чоловіка, не обтяженого моральними принципами й гострим розумом. Дамір вмів бути публічною людиною, на відміну від самого Руслана, якого, попри його досить таки мужню зовнішність, всі знайомі величали «рохля». Руслан завжди, скільки себе пам'ятав, був яскраво вираженим інтровертом, святкувавши з гучними студентськими пиятиками, спокійний вечір наодинці з книгою або ніч в лабораторії університету, з паяльником в руках. Безперечно, він був впевненим у собі й пробивним, він умів домовитися зі всіма особинами світу науки, від бабусі технічки, що давала йому ключі від цієї самої лабораторії, до грізної феміністки викладачки.

Він красиво і переконливо говорив, але не на публіку, а сам на сам. Він умів відстоювати свою думку в науці, але зовсім втрачав почуття гумору, коли до нього під'їжджали газетярі з їх каверзними питаннями щодо інтерв'ю. Він носив лінзи на вулиці, але вдома волів одягати окуляри в товстій чорній оправі, які надавали йому своєрідний шарм, але робили його дуже сильно зхожого на вченого ботаніка, яким Руслан в принципі й був. Його все влаштовувало, окрім одного нюансу, крім дівчат.

Він зовсім не вмів знаходити спільну мову з прекрасною половиною людства. Перше враження манило дівчат, але через те, що більшість була не надто обтяжене мозковою активністю, і поряд з таким блискучим молодим ученим їм швидко ставало нудно. Йому з ними, до речі, теж. Дівчата ходили навколо нього, просили подарунків, щебетали про косметику і модні манатки, намагалися стрибнути в ліжко, щоб роздобути такого видного забезпеченого нареченого, ще й не виродка, були навіть готові миритися з його дивацтвами, як вченого... але це вже не влаштовувало Руслана.

З дівчатами, які йому подобалися, цілеспрямованими й напористими, бізнес-леді, прущими як танк до своїх вершин у кар'єрі, Руслан ставав болісно сором'язливий і не міг зв'язати двох слів, чим несказанно дратував цих «залізних леді». І перші знайомства не йшли далі пожмаканих розмов в кафешці за ранковою кавою. А з тими, іншими, легкодоступними дівчатами... Руслан спочатку вівся на їх штучки, на ляскання вій, на посмішки, погляди скоса. Але навідріз відмовлявся користуватися ними, накаченими ботоксом нижніми й верхніми частинами тіла.

 Просто гидував, тому що ці «нічні метелики» сідали й «опилювали» не тільки його квітку, але і всіх інших неодружених чоловіків в їх оточенні. Їм не був цікавий він сам, як людина, як особистість. Їм були цікаві тупо його гроші. Тупим Руслан себе не вважав, тому що «метелики» пролітали повз. А він як і раніше був один. Не терзаючись муками самотності, але і не насолоджуючись ним. Бажаючи змінити ситуацію, але прикладаючи занадто мало зусиль для цього. Дамір казав, щоб він не парився, що його доля сама знайде його.