Глава 6

А починалося все так... Руслан.

Початок серпня ознаменувався хвилею відпусток, яку Руслан охрестив зопалу «дев'ятим валом», але завбачливо не став озвучувати це визначення вголос своїм колегам по «цеху». Запитай у нього, хто самі образливі трудоголіки на Землі, Руслан би кинув монетку між винахідниками та програмістами. Перші могли й дати в око, необачно вирішивши, що начальство насміхається над ними, невизнаними геніями, що пахють день і ніч на благо людства. А другі просто надулися б, вважаючи, що їх неоцінені особистості опускають у порівнянні з винахідниками, які сидять в сусідніх кабінетах. У тих і бонуси до зарплати вище, і акції від компанії дають.

- Зате у вас графік гнучкий! І комп'ютери могутніше! – Непереконливо відбивалися від програмістів винахідники. Руслан у відчаї бився головою об стіл, що з деяких пір компанія «Вікінг прожект» розділилася на два табори, і поки він, як керівник, нічого вдіяти з цим не міг. Можливо тому, що сам належав до першого табору винахідників. Його розробка – крихітний чіп, який імітує жуйку, насправді був електронним пристроєм, синтезуючи віртуальні смаки, але абсолютно не впливає на травну систему людини, викликав справжній фурор у розробників сучасних комп'ютерних ігор.

І не встиг Руслан , простий хлопець, який отримав кілька років тому грант на навчання в Норвезькому університеті науки і технології, представити свій магістерський проект та успішно захистити його, як на нього відразу посипалися пропозиції про роботу в провідних компаніях світу. Але Руслан хотів тільки одного, повернутися на Батьківщину і продовжити роботу над власним винаходом, довести його до розуму, але не здавати свої мізки в оренду Фейсбуку або Гуглу. Можливо, це звучить утопічно, але Руслан не хотів розмінюватися, а хотів відкрити щось дійсно важливе. Можливо колись його вдосконалений чіп буде використовуватися в медицині, і врятує життя не однієї людини... Амбітно? Можливо.

Руслан з дитинства був впертим, як осел, правда, на відміну від осла його IQ зашкалював за сто вісімдесят. Якби не цей неймовірний сплав розуму і працьовитості, і дитячої віри в себе, в диво, Руслан ніколи би не пройшов зубодробильні тести й не зміг блиснути знаннями й ідеальною англійською перед приймальною комісією Норвезького університету науки та технології. Пройти космічний конкурс на вступ на факультет інженерії, а також стати улюбленцем самої суворої й феміністично налаштованої викладачки у два рази старше його.

 Її боялися всі студенти, без винятку, крім нього. Руслан, не соромлячись, перетворював їх практичні заняття в полеміку, але викладачка прощала йому все. Адже в їх палких суперечках, коли аудиторія майже плавилася від напруги, таки народжувалася істина... загалом, отримавши патент Руслан вже розумів, що не зможе працювати «під кимось». Для цього він був занадто талановитий і амбіційним. І він вирішив потужно увірватися на російський ринок зі своїм ноу-хау і фінансами закордонних інвесторів, які запропонували йому свою підтримку, не без наведень викладачів університету, де він проходив навчання, звичайно.

Руслан розумів, шансів не прогоріти у нього – один на тисячу. Але і тут спрацювало його хвалене везіння. Ось уже три роки, як він на плаву, а крихітна команда його однодумців збільшилася втричі. Междієвський тепер винаймав офіс та два виробничі приміщення в самому центрі Москви, а віддавав перевагу шуму центральних вулиць – околиці столиці, де народився і виріс. Де йому не заглядали в рот і де з ним поводили себе просто і зрозуміло, як з рівним, а не з «птахом високого польоту».