Глава 38. Богдан. Пообіцяєш чи ні?..

Спостерігати, як він прощається з іншими, було сумно. Але я не втручався. Кожен з них зіграв свою роль в житті Богдана, та й він... Він сам також зіграв роль в житті кожного. Я просто мовчки дивився на це все ніби його очима, хоча насправді це він дивився на все моїми очима...

Жити так... З Максом, я б точно зміг ділити це тіло, це вже навіть було чимось звичним.

Коли Діма з дівчатами пішли, Макс несподівано вийшов з мого тіла, прямо одразу... Я навіть не встиг нічого зробити... А планував же його там стримати, чи щось подібне... Хоча, не так вже й важливо, що він вийшов, все одно він привʼязаний до мене, я був у цьому упевнений, тому не особливо боявся, що він зможе зникнути.

Насправді, я вже подумував про те, що все дуже непогано складалось. Для інших сьогодні Макс помре, вони будуть думати, що він «полетів» кудись там. А насправді він залишиться.

— Знаєш, я вже не читаю твої думки, але в тебе все одно все на обличчі написано, — він усміхнувся.

Я бачив його. Він не виглядав аж надто прозорим, навпаки, довге перебування в моєму тілі, схоже, стабілізувало його стан. Це ще раз доводило те, що я мав рацію. Що він міг залишитись тут, якби просто вселився у мене.

— І що ж ти читаєш? — все ж запитав я.

— Ти не хочеш мене відпускати, — він сумно усміхнувся.

— Пробач, нічого не можу з цим зробити, — я знизав плечима.

— Впевнений, що це мене втримає? — перепитав він.

— Ага, — я кивнув.

Не було сенсу приховувати. Зараз все одно тут були тільки ми і можна було говорити прямо.

— А я — ні, — він подивився в небо.

— Чому?

— Вся сіль в тому, чиє бажання сильніше, — Макс знов подивився на мене.

— І ти думаєш, що твоє бажання сильніше? — я усміхнувся. — Не сміши мене.

— А що тут смішного... — його обличчя зараз стало трохи сумнішим. — І я не думаю, а точно знаю, що моє бажання сильніше за твоє.

— Цього не може бути, — я похитав головою. — В тебе не вийде взяти мене на понт чи щось таке, не цього разу, Максе.

— Ніби я збираюсь робити таку фігню, — він знов усміхнувся. — Дякую тобі.

— Що ще за «дякую»?

— Мені було весело, я зміг забути про помсту навіть до того, як ми дізнались правду, — він подивився на мене. — Не думав, що таке взагалі може статись.

— Ну це не моя заслуга, — я знизав плечима. — Просто ти надто добрий. Ти ж міг давно захопити моє тіло, — раптом сказав я. — Думаю, це не склало б особливих проблем, особливо днів пʼять-сім тому.

— Так, — він кивнув. — Тут ти маєш рацію. Мій рівень синхронізації з твоїм тілом вже тоді був майже стовідсотковим.

— Але ти не став, — я зітхнув.

— Справа не в тому, що я «надто добрий», — він знов усміхнувся.

— Значить, тупий, — я засміявся.

Це був не якийсь там веселий сміх. Скоріше, сміх від безвиході, бо я вже розумів, що програв. Хоч і не хотів здаватись.

— Тупо було оточувати сіллю тільки кут, я ж привид і міг ходити крізь стіни, — він теж засміявся.

— Тупо відмовлятись від життя, нехай і такого, — знов сказав я. Вже не сміявся. Вирішив піти ва-банк.

— Твоє бажання втримати мене тут точно не сильніше за моє...

— І що ж це за бажання? Полетіти на світло, тусити з ангелами? — я знов засміявся. — Будеш знімати там якийсь «ангельський» блог? Що тебе не влаштовує тут? І не кажи всю ту єрунду щодо того, що ти не належиш цьому світу! Не корч із себе когось іншого! Ти — це ти. І я завжди вважатиму тебе людиною.

— Я тобі дуже вдячний за це, — він сумно усміхнувся.

— То що з бажанням? Яке твоє бажання може бути сильніше за моє? — таки перепитав я.

Макс не відповів. Просто зітхнув і подивився в небо.

Зараз він здавався мені практично живим. Його було добре видно, ніби він і не був привидом.

Та що казати, для мене Макс вже давно не був просто якимось привидом.

Але оця його апатія бісила. Він був несхожий на себе.

— Гей, говори зі мною! — я намагався вивести його на реакцію.

Знав, що реакція посилює його звʼязок з землею, ми вже не раз це проходили.

— Треба закінчувати з прощаннями, Богдане.

— Ти теж не хочеш йти, я знаю, — вперто сказав я. — Досить обманювати і себе, і мене!

— Не завжди ми можемо дозволити собі робити те, що хочеться, — філософськи сказав він.

— І це говориш мені ти? Ти зміг... Ти досяг всього, і потім, просто щоб дізнатись правду, залишився привидом. Ти ніколи не здавався, завжди йшов до мети, — вперто відповів я.

— Саме тому, що я такий цілеспрямований, я не зміню свою думку, — Макс все ще був спокійним. Його голос зоавсім не тремтів чи щось таке. Невже йому було дійсно до лампочки...

— Тобі зовсім плювати на те, що я залишусь тут один? — вирішив надавити на щось... На жалість? Схоже, я став зовсім жалюгідним. — В мене нема справжніх друзів, в мене нікого нема, окрім тебе! — продовжив, не давши йому відповісти. — От звідки ти знаєш, що станеться, коли ти підеш? Може, я впаду в депресію і взагалі щось зроблю з...