Глава 37. Макс. Фінішна пряма.

Від самого початку, з моменту, як я «прокинувся» в студії, я знав, що наступить цей момент... Момент, коли мені доведеться піти. Як би я не хотів, але більше я не належав цьому світові...

І ось я стояв буквально за декілька кроків від правди. Я відчував, що мені достатньо зробити всього лише пару кроків до цього.

Богдан в моїй голові панікував. Спочатку я планував не говорити йому, що я знаю, що він теж бачить мої спогади... Коли після він почав прокручувати в голові нові й нові варіати мого «порятунку», я ледь стримався. Знову ж таки, я хотів, щоб він сам дійшов до правильного варіанту, сам зрозумів, що мені треба піти, що це буде правильно...

І я б так і мовчав, якби тільки не відчув його паніку вже біля місця моєї смерті.

Щойно зайшов сюди, то вже згадав. Знав, що трапилось. Спогади повернулись буквально миттєво і були дуже чіткими...

«Я знаю, що трапилось...» — таки сказав я подумки.

Спочатку Богдан мовчав. Але я відчував усі його емоції та хаотичні думки. Йому було дуже важко сприймати правду зараз. Але у мене більше не було часу. На жаль. Він мав дізнатись все першим, саме він.

«Розкажи...» — почув я його голос.

«Це трапилось там.» — я вказав рукою вбік залізниці, край якої було видно з цього пагорбу з купою дерев та кущів.

— Богдане, тобто, Максе, ти щось згадав? — звернулась до мене Катя.

— Так, — продовжив я вголос. — Це трапилось там, на залізниці.

— На залізниці? — здивувався Діма. — Але ж... Саме тут, саме на цій залізниці мій брат...

— Так, — я кивнув, перебивши його. — Саме тому я і приходив сюди так часто.

«Ти не міг самовбитись, я не вірю» — тихо мовив Богдан.

— Я й не самовбився, — я зітхнув. — Це було щось типу покарання... За той випадок. Я вирішив, що прийду сюди десять разів. Десять разів зроблю те саме, що твій брат.

— Що за дурня... — мовила Катя. — Нащо, Максе...

— Він відчував провину, — відповіла за мене Таня.

— Так, — я знов кивнув. — Я думав, що якщо в мене вийде зробити це не напружуючись десять разів підряд, значить, в тому, що трапилось, нема моєї провини...

— Але ти не винний, — сказав Діма. — Він сам зробив той вибір. Я думав над цим всю дорогу сюди. Ти не винний, Максе.

— Цікаво, що я забув це, — я усміхнувся. — Коли зʼявився в цьому світі вже у вигляді привида, я зовсім не памʼятав про те, що ходив сюди.

— Це схоже на якусь захисну реакцію, — припустила Таня. — Твоя психіка могла захищатись таким чином...

— Але ж він вже був привидом, тоді чому захисна реакція?... — втрутився Діма.

«Тому що в якій би формі ти не був, ти завжди залишався людиною» — почув я голос Богдана.

Усміхнувся.

— Богдан каже, що це тому, що, зараз зацитую: «в якій би формі я не був, я завжди залишався людиною».

«Якщо хотів цитувати, мав би залишити «ти», а не «я»» — прокоментував Богдан.

— Ну пробач, я тобі не граммар-наці, — я усміхнувся.

— Богдан має рацію, — сказала Катя, подивившись на мене. — Ти... Ти дійсно залишився людиною. Шкода, що я побачила в тобі людину вже тоді, коли ти помер... Пробач.

— Думаю, між собою ми всі вже з усім розібрались, — я продовжував усміхатись.

— Знаєш, Максе, я рада за тебе, — заговорила Таня. — Я завжди переживала за тебе... Думала, що ти надто нелюдимий, надто закритий на противагу своєму ютубівському образу.

— Напевно, десь так і було, — погодився я. — Та й я не збирався відкриватись. Я мав в голові лише одну мету — заробити гроші і нарешті зʼїхати з дому...

— Хіба ти не жив по-багатому? — втрутилась Катя. — Чому це ти хотів зʼїхати?

«Ти не зобовʼязаний відповідати на кожне дурне питання» — прокоментував Катю Богдан.

А я усміхнувся.

Навіть коли його тіло по суті віддано мені, він примудрявся «захищати» мене від своїх інших друзів, точніше, від їхніх не надто коректних запитань.

— Все нормально, — відповів я Богдану, а потім подивився на Катю. — Мій батько був алкоголіком. Він став таким після смерті моєї матері, а це сталось доволі давно. У нас в холодильнику часто окрім банки огірків та якихось макаронів взагалі нічого не було. Власне, саме це і стало причиною того, що я вирішив окрім стрімів ігор займатися і саме блогерством. Я подумав, що можливо так зможу заробити і почати все з нуля...

І Катя, і Таня, і Діма уважно дивились на мене і слухали. Тож я вирішив продовжити:

— Спочатку нічого не виходило. Мої відео не набирали перегляди, що б я не робив. Але я не здавався. Я відчував, що якщо буду старатись, якщо не здамся і просто діятиму за планом, рано чи пізно все вийде, — я усміхнувся. — Можливо, це наївність, не знаю. Але я щиро вірив у те, що коли людина перетворює мрію на конкретну мету, шанс завжди є.

— Я дивилась усі твої відео, навіть ті перші, — раптом зізналась Катя.

— Навряд, — я усміхнувся. — Всі свої перші відео я видалив, коли в мене набрались перші десять тисяч підписників. Тоді я конкретно підчистив увесь канал. Прибрав все, що мало недостатню кількість переглядів і лайків, хотів, щоб мій канал виглядав як більш-менш успішний. Дурна філософія життя і мої власні думки ніколи не були популярними... Хоч раніше я й записував подібне.

— Твоя «дурна філософія» колись дала мені мету хотіти більшого, — раптом сказала Катя.

— В сенсі? — перепитав я.

«Напевно вона про фразу, що не треба задовільнятись синицею в руках, і треба йти за журавлем», — зітхнув Богдан. — «Синиця якщо що — це я, а журавель — ти.»

— Я ж навіть не мріяла зустрітись з тобою, але ти сказав не задовільнятись синицею в руках, — повторила Катя слова Богдана.

— Тобто, виходить, я спонукав тебе кинути Богдана? — здивувався я.

— Можна і так сказати, — вона злегка сумно усміхнулась.

Ну щось таке і Богдан колись казав. Але якось мимохіть. А насправді напевно це доволі сильно його напружувало... Я не хотів цього.