Глава 36. Богдан. Я був готовий до будь-якого варіанту, аби тільки...

Я дивився всі ці спогади і відчував, ніби підглядаю... Але все одно мовчав. Практично все, що зараз згадував Макс, було повʼязане зі мною. Дізнатись, що найстрашніші моменти для нього були мої моменти з батьками, особливо з матірʼю, було... дивно, неочікувано і приємно.

Макс думав про мене, як про єдиного друга.

Більше того, він навіть думав про те, що саме заради того, щоб зустрітись зі мною він і «вижив». Така відвертість мене дуже здивувала.

Навіть зараз, коли йому залишалось жити лічені години, він думав про те, що хотів би побути тут подовше, щоб навчити мене заробляти, щоб я зміг спокійно зʼїхати від батька.

Якщо мені б сказали про такий розвиток подій тоді, коли я вирішив шукати його, я б нізащо не повірив.

Ми з Максом пройшли складний але цікавий шлях і відчувати, що все це скоро закінчиться, було боляче.

Так, я не хотів втрачати свого друга. Я не можу змиритись. Навіть зараз я думаю, що не маю відпускати його.

Якщо він дійсно привʼязаний до мене, можливо, я зможу не відпустити.

Я готовий піти на це. Готовий навіть поділити з ним це тіло, якщо буде необхідно. Я ж знав, відчував, що в моєму тілі він зможе жити скільки завгодно. Тут не могло бути ніяких помилок.

Інша справа, що він навіть слухати не хоче...

Але це не так вже й важливо. Я впевнений, ця привʼязка не одностороння. В мене вийде утримати його форму тут.

Я не зобовʼязаний відпускати його.

Життя у нас лише одне і я не знаю що там далі, за межею. Я не хочу, щоб Макс зникав. Хочу, щоб він жив, і не так вже й важливо, як саме.

Те, що він привид, ніяк не віднімало того, що він — людина. Він завжди, завжди залишався людиною. Майже ніколи не користувався своїми силами проти мене. А навіть коли користувався, то зазвичай щоб врятувати мене...

Він вселявся в мене, щоб врятувати, бо сам я не міг постояти за себе. Я злився, що він бачив усі мої слабкості, бісився, що він діяв замість мене, але насправді він не раз рятував мене.

Навіть будучи мертвим, він рятував мене.

Він не хотів розгадати загадку, його метою давно було не це... Він навіть відтягував цей момент просто для того, щоб подовше пограти в нашу гру. Але не заради результату, а заради самої гри. І заради мене.

Зараз я навіть боявся говорити щось. Я хотів підібрати правильні слова, щоб змусити його залишитись. Хотіти залишитись... Я так хотів, щоб він хотів залишитись.

Бо ж насправді, як би круто все могло бути...

Наприклад, ми б могли завести якесь містичне шоу на ютубі. Думаю, він би дійсно зміг зробити якісь круті привидські трюки.

Щось по типу того, що він робив у Діми. Або ці блискавки... Макс же по суті і дощ вмів викликати, і землетруси...

А ще читати чужі емоції... Правда, останнє зʼявилось в самому кінці. Можливо, тому, що він максимально наблизився до межі.

Було сумно думати про якусь там межу. Макс... Він же завжди був таким вільним, а тут — межі. Межі — це не по Максивські.

А може, він і не згадає?

Може, він не згадає, що саме трапилось, і тоді це теж не дасть йому піти?

Я був готовий до будь-якого варіанту, головне, щоб він залишився тут.

Дивним було те, що зараз його голос в моїй голові мовчав. Цікаво, він чув все, що я кажу?...

Ні, якби Макс чув це все, то скоріш за все почав би дратуватись.

Сказав би щось типу: «Ти дурень, досить страждати фігнею, я вже зробив вибір!»

А я почав би сперечатись... Сказав би, що дурень тут тільки він. Взяти і відмовитись від життя, ну хіба не дурнем треба бути? Він навіть не схотів зі мною говорити. Взяв і заткнув рота.

Отак давай своє тіло під контроль...

Я усміхнувся. Все ж, нам би точно могло бути дуже весело.

— Приїхали, — раптом почув я свій голос. — Дякую, — Макс простягнув водієві гроші і раптом за вікном я знов побачив червону блискавку.

Він теж побачив її, я впевнений. Ця клята блискавка, саме вона тягнула його, я відчував це...

Ми вийшли з машини. Дощу ще не було, але хмар було достатньо багато. Хоча на дворі взагалі вже була ніч, а хмари — часті нічні супутники Києва.

Знов у небі замерехтіла червона блискавка. Але дощу не було. Вона була ніби далеко від нас.

Катя, Таня і Діма також йшли з нами.

Всі мовчали. Напевно тому, що всі важливі слова вже були сказані і лишилась лише одна правда, яку ми всі так і не дізнались: що насправді сталось з Максом.

Коли ми пройшли на вказане місце, Макс почав озиратись. Я бачив все те ж саме, що і він, бо ми все ще були в одному тілі, моєму...

Чомусь зовсім не чув його думок, хоча думав, що мав би... З іншого боку, може воно й на краще. Раз я не чую його думок та емоцій, значить і він не чує моїх. Він не розгадає мій план і все буде так, як я задумав. Він залишиться тут...