Глава 33. Макс. Наша дорога до переламного моменту.

Ми покинули квартиру, як тільки додаток на телефоні Діми сповістив про прибуття таксі.

Сіли в машину... Дорога в місце, де була знята моя смерть, мала бути доволі довгою.

Авжеж, при таксисті ми не могли розмовляти на тему моєї смерті. Та й взагалі, схоже, кожному було про що подумати.

Навіть Богдан у мені мовчав. Коли подумав про нього, в голові почали спливати спогади. Першим був спогад нашої першої зустрічі.... Тоді я не міг і подумати, що ми з Богданом станемо настільки близькими друзями...

#зустріч

— Не обертайся, — сказав я. — Не смій обертатись. Просто слухай мене уважно....

— Якого біса... — пацан, десь мій однолітка, все ж послухав мене і не став обертатись. Схоже, я був переконливим. — Всі тебе розшукують, а ти тут граєш в якісь шпигунські ігри.

Мені захотілось засміятись. І я зробив це. Голосно. Паралельно з моїм сміхом за вікном розігралась справжня буря: грім і червоні блискавки були як ніколи яскраві. Я відчував силу ненависті, яка мене переповнювала, і розумів, що тепер не втрачу свій шанс.

Ботана переді мною буквально пересмикнуло від страху. Авжеж, нікого в квартирі не було, а тут зʼявився я, як чорт із табакерки. Він одразу впізнав мене за голосом, але повернутися засцяв. Але це на краще... Якщо обернеться зараз, то скоріш за все тупо втече.

— Я казав слухати, а не базікати, — сказав я, нарешті більш-менш заспокоївшись.

Нарешті тут хтось зʼявився і знайшов мобільний. Я не вірив своєму щастю, що це все ж сталося. Але був здивований, що людиною, яка змогла знайти це місце, став хлопець, а не якась скажена фанатка.

Не міг сказати, що здивування це було з неприємних. Все ж, фанатки — надто непередбачувані, а з хлопцем, та ще й приблизно своїм однолітком, я вже точно домовлюсь.

—То може скажеш ще щось, чи так і будемо стояти? — запитав він доволі спокійно. — На мене подруга під будинком вже, напевно, чекає.

— То ти не один прийшов? — ця новина мене злегка розчарувала. — Слухай уважно. Береш мобільний, спускаєшся до подруги, кажеш, що нічого не знайшов, і йдеш додому. Там і поговоримо.

— В сенсі? — він хотів обернутись назад, але я тикнув йому в спину іграшковим пістолетом. Не знав, як воно відчувається зі спини, але все ж сподівався, що все ще достатньо переконливо. Через одяг не зрозуміти, що саме я приставив, не зрозуміти, що це просто іграшка.

— Зараз я вийду звідси, ти покладеш мій телефон до кишені, вийдеш зі студії, замкнеш її і сховаєш ключ, — сказав я рівним тоном. —  Підеш до подружки, скажеш, що нічого не знайшов. Потім поїдеш додому.

— Я не збираюсь її обманювати, не втягуй нас в свої жарти, — серйозно сказав хлопець.

А молодець, не струсив! Цим він навіть заслуговував трохи моєї поваги. Але в мене в будь-якому випадку не було вибору. Він перший, хто дістався сюди. І не факт, що не останній. Я впевнений, що в мене не так вже й багато часу, тож ніколи бути перебірливим...

— Знаєш, мені і самому не до жартів. Загалом, слухай мене, принаймні якщо хочеш дізнатись більше про все це. Зроби, як я сказав, і ти отримаєш відповіді. — я відсторонив іграшковий пістолет від спини першого, кого побачив за стільки днів самотності. — Тепер я піду. Не обертайся ще десять секунд. Потім зроби, що я сказав.

На цих словах я покинув кімнату.

Пацан, імені якого я ще навіть не знав, зробив, як я сказав. Вийшов з кімнати, потім з квартири-студії. Замкнув двері і пішов сходами вниз. Раптово відчув біль десь в районі грудної клітини, ніби всі мої нутрощі тупо вивертає назовню. Раніше, ніж щось зрозумів, опинився за спиною нового знайомого. Він саме вийшов з підʼїзду.

Як я і думав, зовсім не бачив і не чув мене... Але, як я і думав, завдяки йому я зміг вийти звідти.

###

З самого початку ми з Богданом, як дві доволі сильні особистості, були більше схожі на двох баранів, аніж на друзів... Все почалось з недовіри і нерозуміння, зі страху... І насправді боявся не тільки Богдан. Думаю, мені теж було страшно. Все ж, я відчував себе людиною, хоч і був чимось інакшим. А чув мене тільки він. Всю мою злість і непорозуміння я часто виливав саме на Богдана... Але й він сам був не краще...

Памʼятаю, як вже в нього вдома мені причувся голос батька... А після того я побачив, як складно було і йому з батьками.

Однак все моє співчуття і розуміння відійшло на другий план, коли Богдан замкнув мене в колі з солі... Тоді я вирішив його провчити.

#непорозуміння і ненависть

Богдан все ще мовчав. Напевно, перетравлював все те, що я йому сказав. А може не те... Може переварював сам факт того, що за ним увʼязався привид.

Він дістав ключа, відчинив двері.... І тут я раптом побачив не його, а мою квартиру... А потім коридором пронісся знайомий голос:

— Прийшов, негідник? Ти купив водки?

На секунду я аж подих затамував. Хоча, чи може привид затамувати подих? Ще те питання...

Витягнув мене з цього закляклого стану все той же пацан.

Він пройшов на кухню, і мене авжеж тягнуло. Схоже, я був привʼязаний до нього через те, що він був першим, з ким я сконтактував в цій формі.

Він почав лазити по ящикам над стільницею, а я спостерігав. Голодний чи що... На диво, замість того, щоб взяти якусь їжу, він витягнув з одного з ящиків кілограм солі в паперовому пакеті.

— Богдане, це ти? — почув я жіночий голос з вітальні. — Хоч би зайшов з матірʼю привітався!

Глянув на пацана. Той усміхнувся і разом із пакетом солі пішов з кухні. Я знову ж таки рухався за ним, мов привʼязаний.

— Так, це я, — ми пройшли через вітальню.

Жінка років сорока пʼяти на вигляд сиділа перед телевізором і навіть не озирнулась в наш бік.

— Зʼїв щось? — запитала вона.

— Ага, — сказав Богдан. — Піду спати.

— Добре, — вона взяла пульт і зробила трохи голосніше. Схоже, це був знак того, що розмова закінчилась.