Глава 32. Богдан. Примирення

Мене бісив Макс. Як завжди. Раніше ж так чіплявся за життя, а тепер ніби здався... Ненавиджу це! Ну і кому буде краще від такого лицарства?

«Нормально мені живеться! Якщо ти залишишся, буде ще краще!» — продовжив я. — «І взагалі, навіщо ти отак все розкрив Дімі! Це не його справа!».

— Ні, Богдане, досить пропонувати своє тіло, ми це вже обговорили! — відповів він злегка роздратовано. — Ну і пробач, що розказав Дімі, але мені довелось! Я не хочу, щоб хтось з цієї трійці тебе ненавидів! Шкода, що тут нема дівчат, я б хотів вибачитись і перед ними... А ще попросити, щоб теж наглядали за тобою....

«Що ще за «наглядати»? Я тобі що, дитина? І взагалі, раз так переживаєш, можеш просто взяти і залишитись!» — сказав я.

— Богдане, припини вже цей дитячий садок, — сказав Макс, усміхнувшись.

І на цих словах до кімнати заявились ще двоє. Таня і Катя так і дивились на нас.

— Це правда ти... — прошепотіла Катя, дивлячись на мене.

— Ти впізнала, — Макс в моєму тілі злегка сумно усміхнувся. — Хоча чого ще треба було чекати від моєї фанатки номер один. До речі, я здогадався, чому ви так назвали той нік... — раптом сказав Макс. — Фанфан123. Тому що вас було дві фанатки, одна з них, Катя, була моєю фанаткою номер один, ти ще писала мені листи... Раніше, ніж фанфан.

Я дивився на Катю і бачив, що вона почала плакати. Ні її очі і до того були на мокрому місці. Можливо, вони підслуховували нашу розмову...

— Так, — лише й сказала вона.

— Пробач мені, Катю, — мʼяко сказав Макс. — Мене часто дратували твої листи... Мене злило, що всім подобались ті дурнуваті блоги, а не те, що я робив з душею...

«Мені подобались твої стріми» — ляпнув я.

— Ти взагалі мене ненавидив через те, що Катя мене кохала, забув? — відповів мені Макс.

— Ти розмовляєш з Богданом? — запитала Таня.

— Так, — Макс в моєму тілі кивнув.

«Ревнував, а не ненавидів... Катьку ревнував» — я зітхнув.

— Пробач, Богдане... Пробач, Максе... — Катя дивилась на нас. Ну точніше, на моє тіло. — Я... Я правда ненавиділа тебе, Максе... За те, що ти ігнорував мене. І за те, що грав роль. Але зараз... Зараз мені здається, що я більше не ненавиджу, — її голос раптом затремтів. — Ти правда помер?

— Так, — Макс в моєму тілі знов кивнув. — Я помер... І зараз майже згадав, як це сталось. Мені треба потрапити на те місце, щоб вже точно розставити всі крапки над «і», — тепер він подивився на Таню. — Таню, ти теж... Я знаю, ти кохала мене. Але я не міг відповісти на твої почуття, пробач.

— Та нічого, — Таня усміхнулась. — Знаєш, це навіть на краще... — Таня підійшла до Діми і обійняла його. — Завдяки тобі ми з Дімою зблизились і я закохалась по-справжньому. Не просто в образ чи ще щось. Діма завжди підтримував мене, завжди допомагав, він завоював мене...

Діма хотів щось сказати, але Таня поклала йому пальця на губи.

— Навіть якщо ти й почав робити це все заради себе і брата, а не заради мене, потім ти щиро співчував мені і підтримував, — сказала вона. — Якби не ти, я навіть не знаю, — вона зазирнула йому в очі. — Дімо, я, здається, кохаю тебе.

— Я пробачаю тебе, — раптом сказала Катя.

І я відчув, як у Макса впав останній камінь з душі. Відчув піднесення і таке тепло, що це мене навіть налякало. Ніби Макс був готовий полетіти в своє небо прямо зараз...

А що, як цього неба нема? Що як він зникне назавжди і смерть — все ж остаточний кінець?

Я не хотів, щоб Макс зникав...

— Богдане, досить так голосно думати, — почув я свій же голос. Але говорив, авжеж, Макс.

— І що він там думає? — запитала Катя. — Я завжди не розуміла його...  — вона опустила голову. — І напевно не раз зробила боляче...

— Він тебе завжди захищав... Не вірив, що ти могла бути причетною до моєї смерті, хоч я і вважав так.

— Ти думав, що я тебе вбила? — здивувалась вона.

— Пробач, — він зітхнув. — Твої листи мене дуже лякали. Ти була як справжній маньяк. Це ж ти... Ти писала їх.

— Так, — вона кивнула. — Я хотіла тебе налякати...

— Ну в тебе вийшло! — весело сказав він. — А зараз... Нам треба йти.

— Ми теж хочемо піти, — заявила Таня. — Богдану не можна йти самому, треба свідки.

— Тут я погоджуюсь, — відповів Макс моїм голосом. — Щойно ви знайдете мене і я зникну, ви маєте викликати поліцію. Ви — мої фани, не буде нічого дивного в тому, що ви мене знайдете.

— Все одно краще заявимо анонімно як тільки ти зникнеш, — сказав Діма. — Я візьму це на себе. Не дозволю нікому стати підозрюваним.

— Тоді так і зробимо, — погодився Макс. — Правда, зараз вже ніч, а ми йдемо на місце смерті. Там типу мій труп буде і все таке...

«Ну ми вже і так розмовляємо з привидом, чого нам ще боятись!» — заявив я.

А Макс розсміявся. Щиро так...

— Чому ти смієшся? — запитала Катя.

— Богдан сказав, що ви і так розмовляєте з привидом, то чого вам ще боятись! — він продовжував сміятись.

— Ну доля правди в його словах точно є, — погодився Діма. — Що ж, тоді нам треба вирушати. Викличу нам таксі.