Глава 30. Макс. Розмова по душам.

Коли почув ці слова, голова заболіла ще сильніше. За вікном знов почувся гуркіт грому. Відео, яке спонукало дітей ризикувати життям... Я не знімав подібного, я точно знаю... Зазвичай я знімав тільки якусь дурню...

— Максе, вселись в мене прямо зараз! Я дозволяю, ти не витратиш і краплини енергії на підкорення мого тіла... — сказав Богдан.

Я знав, що це можливо... Наш з ним звʼязок був особливим, це могло спрацювати, однак... Що, як мені захочеться залишитись там? Чому він не боїться? Знає ж, що я можу захопити його повністю, особливо після того, як нас стало звʼязувати так багато.

— Але...

— Прямо зараз, давай! Я ж бачу, що ти хочеш вирішити це питання з Дімою, чи не так? Відчуваю це... — він дивився прямо на мене, ніби бачив мене...

А я ж знав, що не бачив. Не міг бачити. Не в такій слабкій формі.

Все ж, Богдан виявився справжнім другом, якого мені так не вистачало все життя. Якби ми познайомились раніше... Цікаво, яким би було моє життя? А його?

— Припини тормозити! — нетерпляче сказав він і пішов прямо до мене. — Негайно.

— Чому ти так довіряєш мені... — все ж запитав я.

— Якщо ти зараз цього не зробиш, я точно впевнюсь в твоїй тупості! — продовжив він.

— Допоки ти не відповіси, я не зроблю цього.

— Дістав, — Богдан раптом пішов прямо на мене.

І дивився в очі. Мені навіть страшно стало, він не мав мене бачити.

А потім він буквально схопив мене за шкірку і потягнув на себе. І я потягнувся... В одну мить опинився в його тілі...

«Але як?... Як це можливо?»

«Я не знаю. Але я відчував, що в мене вийде.» — почув голос Богдана ніби в себе в голові.

«Ти тепер і думки мої читаєш?»

«Напевно тільки тоді, коли ти в моєму тілі,» — припустив він.

«Богдане, я...» — я збирався з думками.

«Спочатку поговори з ним,» — він розвернувся до Діми. — «А потім мии розберемось. Ти залишишся тут. Я не дам тобі знов померти, обіцяю.»

Я знав, що це неможливо, але все одно був щасливий. Богдан всерйоз планував віддати мені тіло? Отак ділити його зі мною? Дурень та й тільки...

— Що відбувається? — Діма нарешті дав про себе знати.

— Тепер ми з тобою можемо поговорити напряму, — сказав я, розвернувшись до нього.

Авжеж, він бачив перед собою Богдана.

— Зараз я, Макс, керую цим тілом, — продовжив я. — І у мене дуже мало часу. Я не хочу весь цей час проводити тут з тобою чи ще з кимось, тому сподіваюсь на не надто довгу розмову.

— Але як?... Якщо це ти... Якщо я зараз вбʼю Богдана, то і ти... Ти помреш? — перепитав він.

— Так, — я кивнув. — Якщо Богдан помре, я зникну в ту ж мить, але не поспішай. Мені і так недовго залишилось.

— Максе, що ще за «недовго залишилось»? Я ж казав, ми знайдемо вихід! — почув голос Богдана в голові.

— Богдане, помовч, — відповів йому. — Це правда, я скоро зникну. Я вже майже виконав те, заради чого лишався в цьому світі, хоч і більше не належав до нього.

— Але...

— Богдане, ну дай вже мені поговорити з Дімою. Почекай трохи, домовились? — перебив я його так само, як він до цього перебив мене.

— Добре...

— От і добре, — я знов подивився на Діму. — Так, якщо Богдан помре, я теж помру. Але я ніколи не дам йому померти. Він — мій єдиний друг. Я не хотів, щоб він йшов сюди. Насправді, я вже навіть змирився зі смертю і був готовий йти далі, але через те, що думав, що ваша компашка може йому загрожувати, я не міг покинути цей світ.

— Як так? Не через те, що не знав правду? — знов втрутився Богдан.

— Богдан, та замовкни ти нарешті! — я починав дратуватись.

— Він що в голові твоїй? — запитав Діма.

— Це я в його голові, а він дав мені контроль над тілом, — пояснив я. — Але зараз не про це. Дімо, слухай, я не хотів, щоб трапилось щось подібне.

— Те, що ти «не хотів», нічого не змінює... Поліція сказала так само, але якби не твоє відео, мій брат був би живий, — сказав він, подивившись мені в очі. Ці очі були сповнені щирої ненависті.

Колись і Богдан дивився на мене так...

Мені згадався момент, коли ми тільки-тільки потрапили в його будинок...

###

— Так, іди-но сюди, — він вказав мені на кут навпроти ліжка. Сам теж підійшов туди.

— Що за нафіг... — я підійшов туди, а він почав сипати сіль на підлогу, оточуючи кут, в якому я стояв. — Що ти робиш?...

Він усміхнувся, розвернувся і пішов до ліжка, паралельно вмикаючи на телефоні музику: він все ще був у навушниках. Але дивився прямо на мене. І нахабно так...

Я вже хотів-було провчити негідника, підійти до нього, кинути щось, однак, як тільки спробував зробити крок, зрозумів, що мене ніби щось блокує.